Новини фінансового сектору

Ришард Шевчик
Кафедра Банківської справи
Економічна Академія у Кракові

ПОЛЬСЬКІ БАНКИ ЧИ БАНКИ В ПОЛЬЩІ?
УСКЛАДНЕННЯ (ТРУДНОЩІ) ДЛЯ ПОЛІТИКИ

1. Зміни банківської системи у 90-х роках

У процесі змін польського банківського сектора, можна виділити кілька періодів, під час яких відбувалися події, що мали істотний вплив на зміни, що відбувалися. Першим таким моментом був, без сумніву, 1989 рук, Його значення важко переоцінити, враховуючи той факт, що саме тоді були створені правові та економічні основи сучасної банківської справи у нашій країні. Правові основи були прийняті завдяки ухваленню закону про Національний Банк Польщі, а також закону Банківське право, так як вони впроваджували дворівневу банківську систему, пориваючи з функціонуючою до цього часу моделлю унібанку та відділяючи центральну банківську справу від комерційної. А економічні основи були створені через те, що зі структури НБП було виділено 9 самостійних комерційних банків, наділивши їх капіталом та майном, необхідним для здійснення операційної діяльності на підставі нового банківського права.
Ці дві події, тобто ухвалення названих законів, а також створення так званої комерційної дев’ятки я вважаю одним з небагатьох прикладів позитивної ролі держави у сфері економіки та доказів того, яке чудове значення для розвитку країни має як суттєва підготовка авторів законів та їх бачення (концепція) майбутніх економічних стосунків у країні та права, що їх регулює, так і якість парламенту, який такого бачення тоді не пропустив (змарнував). Це бачення і якість можна помітити, перш за все, у формі та змісті закону про Національний Банк Польщі, хоча таким же чином належало б оцінити цілий пакет ухваленого тоді 21 закону, що регулюють свободу господарської діяльності. Зате подальші зміни у сфері господарського права підтверджують лише винятковість ситуації початку 1989 р. та її позитивний вплив на економічні процеси і може тільки дивувати ситуація, що процес псування права, який мав місце у наступні роки, не поширився на закон про НБП та закон Банківське право.
Крім того, нове банківське право створило можливість вільно засновувати приватні банки, що почали швидко використовувати, і за короткий час їх було створено уже 70, частково з приватним капіталом, частково зі змішаним, приватно-державним, але, на мою думку, якби громадські органи влади обмежились лише ухваленням згадуваних законів і не створили згадуваної “комерційної дев’ятки”, економічні основи польської банківської справи були б занадто слабкі для того, щоб будувати на них цілком нову, приватну банківську систему.
Наступний поворотний (переломний) момент у польському банківському секторі визначають 1993-1994 роки. Тому що тоді з усією своєю гостротою проявилася справжня картина фінансової ситуації польських державних підприємств та застосовуваної по відношенню до них політики м’якого фінансування, також і комерційними банками. Не дивлячись на те, що найважливіша частина банківського сектора, якою була “комерційна дев’ятка”, формально діяла як самостійні та незалежні від влади банки, однак кредитний портфель, що залишився після попередньої системи, а також старі партійно-персональні зв’язки між шефами цих банків і шефами підприємств, яким виділялися кредити, викликали ескалацію заборгованості останніх. Цьому сприяла застосовувана у банківській справі меморіальна система складання рахунку прибутків та збитків, завдяки якій банки могли застосовувати так зване згортання кредитів, тобто надавати нові кредити для сплати старих, і показувати прибутки з нарахованих, а не отриманих відсотків. Другим фактором, який сприяв зростанню проблеми поганих кредитів. Була відсутність формального обов’язку оцінки та сегментації кредитного портфеля з метою створення резервів на заборгованості під загрозою.
Подібна ситуація існувала у новостворених банках, але там зростання проблеми поганих кредитів додатково було посилене через інші причини. У багатьох з них кредити потрапляли до головних акціонерів цих банків, тому що власне з такою метою вони створювалися. У інших відсутність будь-якого досвіду та процедур у сфері кредитування спричинила надавання кредитів різним особам, що виманювали фонди, та бездарним підприємцям, котрі отримані засоби або розкрадали, або призначали на інвестиції, що не давали доходів, і повинні були оголосити про своє банкрутство. Кожен з цих випадків закінчувався, однак, в один і той же спосіб – кредитами, що не підлягають стягненню.
Коли виявилося, що 40 % кредитного портфеля усієї банківської системи становлять кредити під загрозою, тоді були зроблені гарячкові спроби врятувати ситуацію. Серед багатьох можливих спроб у 1993 році було вибрано рішення, запропоноване Міністерством Фінансів, яке було впроваджене згідно з законом про фінансову реструктуризацію підприємств та банків. Його підставою було погашення заборгованості більшості державних боржників банків комерційної дев’ятки, поєднане з “поповненням капіталу” цих банків державним власником, тобто державним казначейством. Лапки вжиті тут свідомо, тому що згадувані банки насправді не отримали ані копійки від свого власника, а додатковий “капітал” виник у результаті спритного поєднання бухгалтерської процедури з самооплачуваною емісією реструктуризаційних казначейських облігацій, які були передані банкам як дар, з рекомендаціями провести по бухгалтерії цей дар на збільшення їх власного капіталу. Самооплата реструктуризаційних облігацій полягала у тому, що дійсне нарахування на них відсотків, які отримували банки, було встановлено на рівні 5 % п.а. (решту капіталізовано) при рівні інфляції у кілька десятків відсотків, а викуп був передбачений через п’ятнадцять років. До речі, виплачувані відсотки з цих облігацій теж не обтяжували бюджету держави, тому що засоби на їх виплату надходили з Фонду Приватизації Польських Банків, спадкоємця, створеного ще у 1989 р. 18-ма західними державами Фонду Стабілізації Злотого у розмірі 1 млрд. доларів США, який не був використаний.
Проведена реструктуризація, в рамках якої банки з “доповненим капіталом” ком6ерційної дев’ятки уклали договори зі своїми найбільшими боржниками, даруючи їм нерідко  більш ніж 90 % боргів та надаючи для реалізації прийнятих ними коригуючих планів у рамках так званих банківських угодовських дій додаткові кредити, спричинила на певний час очищення їх кредитних портфелів від поганих боргів та надала можливість впровадити сучасні стандарти у сфері управління кредитним ринком. Також дала можливість досягнути рекомендованих Базельським Комітетом щонайменше 8 % коефіцієнтів платоспроможності та приготуватися до операцій по приватизації. Тобто можна сказати, що для банків процес реструктуризації , поєднаний з поповненням капіталу був дуже корисним, тому що по суті вони втратили небагато. Гірше з іншими великими кредиторами, заборгованості яких були також охоплені банківськими угодовськими діями, і це тому, що і вони повинні були зменшувати свої заборгованості  на такому ж рівні, як і банки, і не отримали нізвідки жодної компенсації. Тому, беручи до уваги той факт, що найбільшу заборгованість по несплачених податках відносно реструктуризованих підприємств мало державне казначейство, а також Управління соціального страхування по не перерахованих страхових внесках, треба чітко сказати, що за врятування державних банків та державних слабких підприємств заплатили – як зазвичай – платники податків. Зрештою не останній раз.
Паралельно з процесом очищення кредитних портфелів державних комерційних банків розпочався процес поступової ліквідації частини новостворених, малих приватних банків, а також кооперативних банків. Однак, після того, як частина з них була ліквідована, НБП прийняв іншу тактику. А саме, призупинив видачу нових ліцензій, а згоду на вхід іноземного банку на польський ринок зробив залежною від купівлі та охоплення санацією тих банків, які мали збанкрутувати. З цього часу кількість комерційних банків зменшувалася лише у результаті  об’єднання та взаємопроникнення (злиття).
У такий же спосіб відбувалася ліквідація кооперативних банків. Збанкрутілі банки зникали з реєстрів як самостійні юридичні особи, але відділення банку продовжувало здійснювати діяльність у тому ж місці, тільки під вивіскою іншого кооперативного банку, до якого було приєднано банкрута і який усував невмілого голову, чистив портфель, змінював та ущільнював процедури та створював умови для подальшої діяльності. У такий спосіб кількість кооперативних банків зменшилася з 1650 на початку 1990 р. до 601 у даний час, при одночасному зростанні кількості відділень цих банків на понад 50 % (у даний час їх існує понад 3100). Ця кількість є найкращим доказом того, що звинувачення про цілеспрямоване знищення лібералами, що захопили уряд та НБП, кооперативного сектора, які звучали, між іншим, мало не на кожній конференції фінансових кафедр, м’яко кажучи, розходяться с фактами.
Крім закону про реструктуризацію, на увагу заслуговують дві подальші зміни у банківській системи у 1993-1994, а саме початок діяльності у березні 2003 р. Польської Розрахункової Палати, а також впровадження у 1994 р. на підставі закону про Банківський Гарантійний Фонд загальної, обов’язкової системи захисту депонентів (депозиторів). Перша з цих подій вплинула на впровадження істотних змін у банківських розрахунках та перехід від традиційних методів до застосування інформатики, що в результаті стало причиною того, що польський банківський сектор випереджає з точки зору швидкості та точності розрахунків, між іншим, такі країни як Франція чи Бельгія, де з моменту внесення доручення у банку до моменту отримання бенефіціаром коштів повинно пройти 5-7 днів, тоді як у Польщі в загальному 2 дні, а дуже часто кошти надходять на наступний день. Додатковим козирем прийнятої системи було скасування кредитування розрахунків Національним Банком Польщі та впровадження принципу, який полягає на тому, що  для цієї мети банк повинен мати власні кошти. Це змусило банки впровадити сучасні принципи управління вільними коштами і стало імпульсом для розвитку ринку міжбанківських депозитів.
1993-1994 роки стали важливим періодом для польського банківського сектора тому, що тоді почався процес приватизації державних банків. Не вдаючись у хронологічні деталі, необхідно ствердити, що початковий приватизаційний запал, який проявлявся у офіційних деклараціях про приватизацію всіх державних банків до кінця 1996 р., після часткової приватизації чотирьох з них (WBK, BSK, BPH i BG) був призупинений через відсутність зацікавленості удаваною (позірною) приватизацією, яку хотіло прискорити державне казначейство, що схилялося до того, щоб продавати лише пакети з меншою кількістю акцій (чи пакети акцій, що залишились у меншості), щоб зберегти контроль над “приватизованими” у такий спосіб банками. Винятком був лише Банк Гданський, контрольний пакет акцій якого був спритно перехоплений (поглинутий) у 1995 р. значно меншим BIG та залежними від нього товариствами. Цей випадок, мабуть, був дуже детально проаналізований у багатьох місцях світу, де знання цієї теми коштує дуже великих грошей.
Наступна цезура у змінах банківського сектора – це 1997 р., коли новий уряд надав приватизації прискорення. Наступна, фактична, а не уявна, як при попередній команді, приватизація, яка мала місце у 1997-1999 роках, разом з продажем стратегічним інвесторам пакетів з меншою кількістю акцій приватизованих раніше банків, які ще залишалися у володінні державного казначейства, призвели до того, що польські банки стали найсучаснішим сектором економіки, у якому домінує стиль мислення та дій, що відповідає вимогам та механізмам ринку. Ефективність цього сектора є переконливим доказом того, як швидко може почати свою плодотворну діяльність підприємство, яке звільняється від опіки політиків. У кожному із приватизованих банків були впроваджені усі норми безпеки та процедури управління усіма видами ризику, які існують при здійсненні банківської діяльності, завдяки чому ризик банкрутства був обмежений до мінімуму. Цей ризик зменшувався також завдяки сталому збільшенню власних фондів банків з вироблених прибутків, 60-70 % яких залишалося у банку.
У зовсім протилежній ситуації перебувають ще три банки, безпосередній власником яких є державне казначейство. Це – Банк Народного Господарства , Ощадний Банк (Bank PKO BP), а також Продовольчий Банк (Bank Gospodarki Żywno"7;ciowej - BGŻ). Останній із цих банків є особливим пережитком минулого і його можна назвати “чорною діркою” польської банківської справи. Досить сказати, що з 4 млрд. злотих, які були “закачані” у 8 банків після 1994 р. Продовольчий Банк спожив (поглинув)  половину, але на відміну від решти семи банків, які сьогодні знаходяться у числі перших, цей банк не відповідає ні нормам безпеки, ні нормам ефективності. Це черговий переконливий доказ неефективності державних підприємств, цього разу в галузі  банківської справи.
Не кращою виглядає ситуація і з Ощадним Банком (PKO BP). Якщо він дійсно буде “приватизований” згідно з національно-соціалістичною концепцією на основі розпорошеного польського капіталу, то, у найкращому випадку, його агонія буде тривати ще більше десяти років, подібно до того, як це відбувається у випадках з усіма, що  ще залишились, державними підприємствами, які  успішно гальмують економічний розвиток, поглинаючи кошти, які могли б бути інвестовані у ефективні підприємства, що сприяють розвитку.

2. Польські чи у Польщі – і що з цього?
Не дивлячись на очевидні успіхи, яких досягли у своєму розвитку в 1994-2004 роках усі приватизовані польські банки, вони є предметом суперечок для багатьох осіб як з лівої, так і з правої сторони політичної сцени . Причиною є той факт, що вони були захоплені іноземним капіталом. Згідно з даними кінця вересня 2003 р. з 57 комерційних банків 45 знаходяться під фактичним контролем іноземного капіталу, якому належить майже 60 % основного капіталу всього банківського сектора, або 62,7 % основного капіталу всіх комерційних банків разом, а їх участь в активах банківського сектора складає 67 % . Ці цифри повинні бути доказом того, що банківська система втратила польський характер, і для кращого ефекту демонстративно говориться про банківський сектор у Польщі.
Однак варто було б замислитися над тим, якими є ознаки цієї втрати польського характеру і які, можливо, негативні наслідки з цього виникли. Якщо більш детально придивитися до тих банків, які були підпорядковані іноземному капіталу, виявиться, що одним із проявів є той факт, що деякі голови правлінь та члени ради банків погано володіють польською мовою. Зате решта колективу – це поляки. А небажання як політично заінтересованих аутсайдерів, так і деяких членів колективу, виникає на тій підставі, що теперішні представники власників банку найчастіше не дбають а ні про попередні політико-персональні відносини, ні про стиль роботи, до якого звикли люди, які там працювали, і здійснюють реструктуризацію та скорочення штату колективу для того, щоб змінити установу, основним завдання якої до недавнього часу було забезпечення працевлаштування та поступлення капіталу на відповідні політичні цілі, на установу, спроможну заробити прибуток на тому рівні, якого очікують акціонери. Ці процеси відчутно вдаряють по попередніх персонально-політико-бізнесових інтересах та трудових відносинах і тому викликають незадоволення, що, втім, є зрозумілим.
Це, однак, не може бути виправданням для інсинуацій на адресу осіб та установ, які найчастіше формуються людьми, слабо ознайомленими з механізмом дії економіки та банківських установ і котрі, до того ж, зовсім не дбають про логічний зв’язок проголошених думок та поглядів. Яскравим прикладом саме таких незв’язних думок, проголошених одними і бездумно повторюваних іншими, є та, яка стосується уявного виведення через іноземний капітал національних (польських) заощаджень за кордон, або також залякування у тому, що іноземний капітал може “евакуюватися протягом 24 годин”.
У тому, що національні заощадження неможливо легально “вивести” за кордон може переконатися кожний, хто хоча б трохи завдасть собі клопоту, щоб зрозуміти суть роботи банку як кредитного посередника, а також проаналізувати правові та фактичні можливості переформування національних заощаджень в кредити, які надаються іноземним суб’єктам в іноземній валюті. Тому що це – єдиний легальний спосіб трансферу національних заощаджень за кордон. Так звані відкриті валютні позиції, які виникають в результаті таких трансакцій, та пов’язаний з ним ризик і його наслідки є абсолютно достатньою причиною для кожного нормально мислячого банківського працівника щоб таких операцій не здійснювати, пропускаючи вже “дрібну” проблему попиту на такі кредити та спосіб їх надання. Тому що важко собі уявити ситуацію, коли до банків, що працюють у Польщі, звертаються підприємства та домашні господарства, наприклад, з Німеччини, Голландії, Австрії чи США, які саме тут хочуть взяти кредити в іноземній валюті.
Крім того, якби навіть припустити можливість такого абсурдного сценарію та надзвичайне незнання або (і) бездумність осіб, що керують банками, і тоді б такі операції були б неможливими через ліміти відкритих валютних позицій та спосіб, у який здійснюється банківський контроль за цими операціями. Для тих, хто не орієнтується у цьому матеріалі, варто сказати, що комерційні банки, згідно з приписами права, повинні щоденно доповідати про розміри відкритих валютних позицій, якими вони володіють, та щоденно дотримуватися меж встановлених правом лімітів .
А остаточним доказом відсутності будь-якого “виведення” заощаджень є баланси банків. За даними НБП на кінець вересня 2003 р. усі комерційні банки разом зібрали приблизно 49 млрд. злотих депозитів в іноземній валюті, а надали валютних кредитів не фінансовим суб’єктам, тобто підприємствам та домашнім господарствам (вітчизняним!) на суму майже 72 млрд. злотих. Різниця у 23 млрд. злотих валютних кредитів для нефінансових суб’єктів, для яких джерелом фінансування є депозити у злотих, дає картину про ступінь валютної трансформації, яка була здійснена польськими банками, наражаючись на ризик відкритих валютних позицій. У жодному, однак, випадку це не були кошти, переведені внаслідок трансферту  за кордон з причин, приведених вище.
Комерційні банки мають певні суми, розміщені за кордоном. Це кошти на поточних рахунках у іноземних банках, вклади (розміщення) на міжбанківському ринку, а також вклади (розміщення) у іноземних цінних паперах. Перші призначені для поточних розрахунків при здійсненні міжнародної торгівлі для банківських клієнтів, а решта – для резерву валютної ліквідності на випадок перевищення виплат над надходженнями на цій підставі. За станом на кінець вересня 2003 р. усі польські комерційні банки разом мали на поточних рахунках у іноземних кореспондентів трохи більше як 9 млрд. злотих, на вкладах у іноземних банках 9,6 млрд. злотих, а також у іноземних цінних паперах – 8,5 млрд. злотих, що разом дає суму 26,6 млрд. злотих і становить 5,7 % усіх їхніх активів . Скільки треба було б прикласти злого умислу, щоб визнати це проявом “виведення” національних заощаджень за кордон.
Немає також потреби побоюватися, що іноземний капітал може “евакуюватися” протягом 24 годин, хіба що ми маємо на увазі іноземців, які виконують функції голів та членів правлінь банків, опанованих іноземним капіталом. Маючи бажання це зробити, іноземні стратегічні акціонери повинні були б продати усі акції, якими вони володіють, на біржі або шляхом здійснення трансакцій позабіржового продажу пакетів. Уявімо собі, що стратегічні акціонери чотирьох найбільших біржових банків, якими є BACA, PeKaO, а також Комерційний банк, скористалися задумом “евакуюватися” і дають у своїх маклерських конторах розпорядження про продаж усіх акцій, якими вони володіють. Вартість такої пропозиції складала б приблизно 79 млрд. злотих (стільки складав разом накопичений ними капітал, тобто вартість усіх випущених в обіг акцій за цінами закриття варшавської біржі 8 квітня 2004 р. ). Навіть якщо б прийняти, що щоденні обороти на GPW (Варшавській біржі) будуть складати 500 млн. злотих (великими вважаються обороти на рівні 200 – 300 млн. злотих), і що будуть продаватися лише акції банків, що продаються за 25 % їх актуальної вартості, то на продаж усіх акцій, що знаходяться у власності іноземних інвесторів, треба було б 40 біржових днів. А де обмеження у продажу великих пакетів акцій банків і необхідний для цього дозвіл Комісії Банківського Контролю, а де ліміти пониження ціни протягом біржової сесії та призупинення оборотів, і де нарешті покупці, без яких про продаж можна тільки мріяти?
А зрештою, якби навіть не було таких обмежень і легко вдалося б здійснити “евакуацію”, варто було б поставити запитання, що жахливого сталося б, якби іноземному капіталу вдалося так спішно “евакуювати” навіть ціною втрати 80 % вартості акцій, якими вони володіють? Адже їх власниками повинні були б спочатку стати інші акціонери, головним чином вітчизняні акціонери, які б використали факт переоцінки акцій на 80 % і купили б їх. І що б з цього вийшло для самих банків та їх клієнтів? Я стверджую, що нічого тому що заміна складу акціонерів у жоден спосіб не стосується безпосередньо ні депонентів, ні осіб (установ), що користуються кредитом комерційних банків! А на додачу капітал банків став би знову польським і лише за частку його вартості. За що ж переживають захисники польського характеру банківського сектора?
Чергові нещастя, які повинні були виникнути на шляху польської економіки в результаті проникнення у банківський сектор іноземного капіталу, це втрата суверенності монетарної політики (на чому ця втрата могла б полягати? – невідомо), завдання шкоди економіці шляхом прийняття рішень, які є небажаними з точки зору національної економіки (які заходи, що кредитуються банками, є небажаними з точки зору національної економіки і кому вони повинні були б шкодити?), виштовхування вітчизняних банків з найбільш доходних сфер та їх приреченість на здійснення “залишкової” діяльності і т.п. Джерелом усіх цих докорів (звинувачень) є – як і у попередніх випадках – відсутність конкретики та опису механізмів, через які ці негативні наслідки повинні були б виникати та проникати в економіку. Кожен з них можна легко спростувати, якщо лише почати застосовувати принципи логічної дисципліни при розмірковуванні, а також беручи до уваги різні існуючі формально-правові  обмеження та обмеження що мають характер правової інституції.

3. Іноземний капітал і суверенність монетарної політики

До тих пір, поки монетарна політика буде здійснюватися польською владою, доти вона є суверенною політикою, тому що усі рішення, без огляду на передумови, що лежать в їх основі, та без огляду на їх результати, приймаються виключно особами, уповноваженими для цього на підставі  закону та способом, чітко ним визначеним. Ніхто крім них не може у цьому предметі (у цій темі) нічого зробити, хоча б дуже й хотів. Найбільше, що може хтось щось  зробити – це представити різні суттєві аргументи, а також шукати “підхід” до тих, хто приймав рішення, але виключно від них залежить, чи вони піддадуться такому впливу. Витлумачена у такий спосіб суверенність не може ні в кого викликати  сумнівів.
Натомість іншим питанням є ефективність суверенно здійснюваної політики. Джерелом усіх нарікань, що стосуються ніби-то обмеження суверенності цієї політики, є, власне, її  безрезультатність. Як політики, і їх радники хотіли б, щоб рішення, прийняті ними, приносили негайні результати згідно з їх бажаннями і до того ж зовсім незалежно від того, чи в основі цих бажань лежить так званий хлопський розум, чи знання офіційно признаної економічної теорії. А все, що ускладнює або унеможливлює досягнення намічених цілей, трактується як фактор, що обмежує суверенність політики. У зв’язку з цим такими факторами вважаються, залежно від обставин, наприклад, система постійних або змінних курсів валют, існування фінансових ринків або їх відсутність, існування похідних інструментів або їх відсутність, приплив іноземного капіталу або відсутність цього припливу, економіка, відкрита для фінансових надходжень або закрита економіка і т.п. Така ж ситуація склалася і з присутністю іноземного капіталу у польській банківській системі. Завжди знайдеться якась причина, заради якої відповідні ініціативи політиків не завжди можуть бути реалізовані.  А це викликає невдоволеність як радників, так і тих, хто приймав рішення.
Тим часом причини безрезультатності різноманітних починань у галузі монетарної політики криються у самій суті економіки. Річ лише у тому, що ця суть була повністю втрачена внаслідок ілюзії грошей, якій було піддано економічну теорію, а її результатом стала віра у всемогутність держави. Ця ілюзія виникає з того факту, що було переплутано дві економічні категорії – гроші та дохід. Володіння грошима, звичайно, починається з доходів, що надходять від продажу матеріальних цінностей або послуг. Гроші також можна отримати як дарунок, позичку або кредит. Без огляду на джерело походження, володіння грошима завжди дає можливість здійснювати покупки. Цей факт став причиною тієї думки, що неможливість щось купити асоціюється з відсутністю грошей, а не з відсутністю доходів. А звідси залишається лише один крок до теорії, яка радить, доводячи це на елегантних та вражаючих макроекономічних моделях, відсутність доходів подолати “виробництвом” грошей наданих у розпорядження держави і обіцяє таким шляхом досягти прискорення економічного розвитку. Це, на жаль, велике непорозуміння.
Реальні процеси в економіці формуються через потреби її учасників. Якщо який-небудь суб’єкт економіки або фізична особа хоче купити щось необхідне для виробництва, надання послуг або з метою споживання, то робить це тоді, коли виникає така потреба.  Найбільшою проблемою може бути хіба що спосіб фінансування покупок. Невідкладні покупки можуть бути оплачені за допомогою кредиту, але раніше чи пізніше цей кредит необхідно буде повернути з отриманих доходів. Так звана доходна функція кредиту означає лише передбачення майбутніх доходів. А справжнім джерелом фінансування усіх покупок може бути лише власний дохід покупця.
За нормальних умов кредит намагається взяти лише той, хто вже прийняв рішення придбати необхідні йому речі або послуги, і для цього потребує грошей, а у майбутньому сподівається отримати дохід, що дозволить повернути цей кредит. Він робить це незалежно від тих умов, які панують на фінансовому ринку і, зокрема, незалежно від рівня процентних норм чи курсів валют. Тому що в основі кожного рішення про покупку лежить необхідність заспокоїти певні потреби, а не умови, які призводять до цього.
У цьому нас переконує уважне спостереження за ринковими процесами. Кілька років тому процентні норми були більш ніж на десять процентних пунктів вищими, ніж тепер, і всі знали, що вони будуть знижуватися, але, не дивлячись на це, в банках не бракувало попиту ні на інвестиційні та оборотні кредити, ні на кредити для придбання житла, автомобіля чи іншого майна. Кредитний бум був настільки високим, що було навіть вирішено за доцільне його “охолодити”. Сьогодні процентні норми є набагато нижчими, але до недавнього часу не було охочих ні взяти кредити для підприємств, ні для придбання нових автомобілів чи інших матеріальних цінностей довготривалого вжитку. Пожвавлення попиту на кредити відбулося лише під впливом змін, що сталися в реальному житті, коли власники придбаних кілька років тому автомобілів вирішили їх продати і купити нові, коли відпрацювали свій термін телевізори та інші електронні товари, коли з’явилася інформація про підвищення ставок ПДВ на будівельні матеріали, коли на підприємствах вирішили збільшити обсяги виробництва  у зв’язку з пожвавленням попиту і т.п. Такі ж спостереження можна здійснити у кожній країні світу.
Принцип фінансування покупок за допомогою власних доходів є основою того, що якщо хтось хоче придбати матеріальні цінності або послуги, то цим самим – при даних доходах – не може купити інші, навіть якби дуже хотів ними володіти. Це в однаковій мірі стосується як фізичних, так і юридичних осіб, у тому числі, звичайно, підприємств. Цим у повній мірі пояснюється циклічний характер підвищення та зниження попиту на певні матеріальні цінності. Якщо хтось, наприклад, приймає рішення купити автомобіль за власні заощадження або в кредит, тобто за майбутні заощадження, то він автоматично “випадає” щонайменше на 3-4 роки як з ринку автомобілів, так і з ринку багатьох інших матеріальних цінностей, від придбання яких повинен відмовитися щоб нагромадити кошти, необхідні для придбання автомобіля, або для оплати взятої позички. Це саме стосується інвестицій підприємств. Тому проблема недостатнього попиту на будь-які матеріальні блага або послуги виникає не через відсутність грошей, а через той факт, що рішення про даний спосіб розпоряджатися наявними доходами, як поточними, так і майбутніми, виключає будь-який інший. І цим самим спричинює, що усі інші блага та послуги за даних умов стають непотрібними. Можливо і бажаними, але, однак,  непотрібними.
Політика, а особливо монетарна всупереч признаній більшістю теорії, не може нічого у цьому механізмі змінити, не може також примножити доходи ні підприємствам, ні населенню. Держава не є зовнішнім інститутом стосовно суспільства, як це прийнято усіма економічними теоріями, що базуються на класичній економіці,  і зокрема теорією Кейнса, а є формою організації її членів, і тому не може мати нічого понад те, що вони виробили і чим володіють без огляду не те, чи існує виключно приватна власність, чи також крім неї присутні якісь форми власності колективної, або врешті решт приватна власність взагалі відсутня, а все є державною власністю. Таким чином державна власність може виникнути виключно з тих елементів майна, які були створені громадянами і передані державі. Це стосується майна як у речовій так і в грошовій формі.
У такий спосіб ми приходимо до очевидного ствердження того факту, що держава не може створити жодних доходів, тому що доходи є лише грошовим еквівалентом благ та послуг, створених одними та придбаними іншими громадянами держави. А так як блага та послуги створюються виключно людьми, то і доходи можуть отримувати лише люди. Держава (а точніше люди, які її представляють) може в них ці доходи тільки забрати, у крайньому разі повністю, і розподілити за довільними критеріями. Нічого крім цього.
Зате усі спроби збільшити доходи держави понад грошові суми, отримані від громадян через надання їх позичок, що призводять до випуску додаткових грошей, що не мають покриття у доходах людей, належить визнати методами такими ж шахрайськими, як і випуск монет з фальшивого золота монетними дворами можновладців, а також плату паперовими асигнаціями, які здійснювали революціонери різного штибу. Таке “виробництво” грошей відрізняється від звичайного виготовлення фальшивих банкнотів лише тим, що здійснюється у обсязі держави.
Єдиною підставою для того, щоб гроші з’явилися в обігу, тобто для їх випуску, може бути лише кредит наданий тому, хто прийняв рішення щось придбати, призначаючи на це власний дохід, який отримає у майбутньому  завдяки продажу якогось майна або послуги, і з якого виплатить цей кредит. Держава не виробляє ні матеріальних цінностей, ні  послуг, тому не може отримати власні доходи, тобто держава не повинна мати можливості отримувати кредити.
Оминаючи подальші розмірковування над цією проблемою, я хочу додати ще одне побажання, іконоборче у світлі діючої теорії, хоча й таке, що логічно випливає з вищенаведених розмірковувань. А саме, я пропоную  відмовити у праві брати зобов’язання усім юридичним особам, а зберегти їх виключно для фізичних осіб. Тоді припиняться усі великі і малі корупційні афери і афери, що виникають на підставі так званої кретивної бухгалтерії, фінансові кризи та інші явища, пов’язані з грошовою сферою, економіка почне розвиватися в результаті оголошення потреб, представлених на ринку людьми, готовими заплатити за їх задоволення з власних доходів, а держава, позбавлена міфічного характеру, знову стане, в теорії та на практиці, лише організацією людей з певною ієрархією , що дозволяє її керівникам реалізувати свої задуми та прагнення, які – як показує історія – надзвичайно часто реалізуються з нанесенням шкоди  її членам та всупереч їх волі. Сьогодні, в результаті помилкової теорії, створеної Кейнсом на фундаменті, що виник близько 230 років тому , яка некритично розмножувалася та удосконалювалася протягом майже 70 років, вважається, що держава здатна створювати речі з нічого. На цій підставі різні особи можуть обіцяти громадянам, що після здобуття влади вони використають цю творчу силу  держави та забезпечать їм добробут без зусиль та ризику.
Тому в кінці я ще раз повторю , що економічна політика, як монетарна, так і фіскальна, не може мати жодного позитивного впливу на економічний розвиток. Єдиними її результатом є зростання системного ризику  і пов’язаний з цим ріст спекуляції, що викликає різноманітні збурення на фінансових ринках. Це там, власне, створюються ілюзії багатства через спекуляцію трактування паперових прибутків як дійсних доходів. Якщо десь отримують прибутки,  то джерелом їх походження є втрати менш досвідчених або невдачливих гравців. На фінансових ринках ми завжди стикаємося з грою з нульовою сумою, про що переконливо свідчать чергові фінансові кризи, які завжди ведуть до “струшування” частини ілюзорних, паперових маєтків і до трансферу реальних заощаджень від невдах, котрі купили різні фінансові інструменти “на гірці”, до тих, які спромоглися вчасно відступити.
Однак, незалежно від того, що діється на фінансових ринках , це немає значного впливу на хід реальних процесів. Зате існує протилежна залежність; усі фінансові явища та процеси за нормальних умов є віддзеркаленням явищ і процесів, що відбуваються у реальному житті. Фактором, що збурює цей зв’язок, завжди є політика, особливо монетарна політика. Рівень процентних норм, курсів валют, біржових цін і т.п. випливає, перш за все, з того, що відбувається у сфері виробництва та обміну матеріальних цінностей та послуг, а усі відхилення від нормального стану спричинюються політичними факторами.

 
Міхал Юрек
Павел Маршалек

Кафедра банківської справи
Економічна Академія в Познані

ВПЛИВ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ
НА ПОЛЬСЬКУ БАНКІВСЬКУ СИСТЕМУ

1. ВСТУП

Інтернаціоналізація банківських систем – явище не нове. Вона почалася вже в 19 ст., коли англійські банки почали відкривати свої представництва за кордоном з метою налагодження торгівлі зі своїми колоніями. Слідом за ними це почали робити бельгійські, французькі, німецькі, а також японські банки . Це явище в літературі називають так званою першою хвилею інтернаціоналізації банківської системи.
Процес інтернаціоналізації був загальмований через початок першої світової війни. Значне ж його прискорення – яке було назване другою хвилею інтернаціоналізації банківської системи – настало тільки в 60-х роках минулого століття, адже в той час відбувалася стрімка експансія американських банків за кордон . Головною причиною цього було впровадження в Сполучених Штатах законодавчих положень, які значною мірою обмежували діяльність американських банків. Ці положення мали на меті повернення рівноваги платіжного балансу і пожвавлення американської економіки . Закордонні відділення американських банків стали активними учасниками ринку євродолара, а пізніше євроринку . Певним чином розвиток євроринку пришвидшив процес інтернаціоналізації, особливо те, що саме на ньому країни експортери нафти розміщували нагромаджені надлишки валют країн імпортерів нафти . Це явище посилилось через нафтові кризи 70-х років. Завдяки стрімкому розвитку євроринку, пов’язаному з процесом європейської інтеграції, в процесі інтернаціоналізації брали активну участь не тільки американські банки, а і банки країн Західної Європи .
 В літературі також вирізняють

Ришард Шевчик
Кафедра Банківської справи
Економічна Академія у Кракові

ПОЛЬСЬКІ БАНКИ ЧИ БАНКИ В ПОЛЬЩІ?
УСКЛАДНЕННЯ (ТРУДНОЩІ) ДЛЯ ПОЛІТИКИ

1. Зміни банківської системи у 90-х роках

У процесі змін польського банківського сектора, можна виділити кілька періодів, під час яких відбувалися події, що мали істотний вплив на зміни, що відбувалися. Першим таким моментом був, без сумніву, 1989 рук, Його значення важко переоцінити, враховуючи той факт, що саме тоді були створені правові та економічні основи сучасної банківської справи у нашій країні. Правові основи були прийняті завдяки ухваленню закону про Національний Банк Польщі, а також закону Банківське право, так як вони впроваджували дворівневу банківську систему, пориваючи з функціонуючою до цього часу моделлю унібанку та відділяючи центральну банківську справу від комерційної. А економічні основи були створені через те, що зі структури НБП було виділено 9 самостійних комерційних банків, наділивши їх капіталом та майном, необхідним для здійснення операційної діяльності на підставі нового банківського права.
Ці дві події, тобто ухвалення названих законів, а також створення так званої комерційної дев’ятки я вважаю одним з небагатьох прикладів позитивної ролі держави у сфері економіки та доказів того, яке чудове значення для розвитку країни має як суттєва підготовка авторів законів та їх бачення (концепція) майбутніх економічних стосунків у країні та права, що їх регулює, так і якість парламенту, який такого бачення тоді не пропустив (змарнував). Це бачення і якість можна помітити, перш за все, у формі та змісті закону про Національний Банк Польщі, хоча таким же чином належало б оцінити цілий пакет ухваленого тоді 21 закону, що регулюють свободу господарської діяльності. Зате подальші зміни у сфері господарського права підтверджують лише винятковість ситуації початку 1989 р. та її позитивний вплив на економічні процеси і може тільки дивувати ситуація, що процес псування права, який мав місце у наступні роки, не поширився на закон про НБП та закон Банківське право.
Крім того, нове банківське право створило можливість вільно засновувати приватні банки, що почали швидко використовувати, і за короткий час їх було створено уже 70, частково з приватним капіталом, частково зі змішаним, приватно-державним, але, на мою думку, якби громадські органи влади обмежились лише ухваленням згадуваних законів і не створили згадуваної “комерційної дев’ятки”, економічні основи польської банківської справи були б занадто слабкі для того, щоб будувати на них цілком нову, приватну банківську систему.
Наступний поворотний (переломний) момент у польському банківському секторі визначають 1993-1994 роки. Тому що тоді з усією своєю гостротою проявилася справжня картина фінансової ситуації польських державних підприємств та застосовуваної по відношенню до них політики м’якого фінансування, також і комерційними банками. Не дивлячись на те, що найважливіша частина банківського сектора, якою була “комерційна дев’ятка”, формально діяла як самостійні та незалежні від влади банки, однак кредитний портфель, що залишився після попередньої системи, а також старі партійно-персональні зв’язки між шефами цих банків і шефами підприємств, яким виділялися кредити, викликали ескалацію заборгованості останніх. Цьому сприяла застосовувана у банківській справі меморіальна система складання рахунку прибутків та збитків, завдяки якій банки могли застосовувати так зване згортання кредитів, тобто надавати нові кредити для сплати старих, і показувати прибутки з нарахованих, а не отриманих відсотків. Другим фактором, який сприяв зростанню проблеми поганих кредитів. Була відсутність формального обов’язку оцінки та сегментації кредитного портфеля з метою створення резервів на заборгованості під загрозою.
Подібна ситуація існувала у новостворених банках, але там зростання проблеми поганих кредитів додатково було посилене через інші причини. У багатьох з них кредити потрапляли до головних акціонерів цих банків, тому що власне з такою метою вони створювалися. У інших відсутність будь-якого досвіду та процедур у сфері кредитування спричинила надавання кредитів різним особам, що виманювали фонди, та бездарним підприємцям, котрі отримані засоби або розкрадали, або призначали на інвестиції, що не давали доходів, і повинні були оголосити про своє банкрутство. Кожен з цих випадків закінчувався, однак, в один і той же спосіб – кредитами, що не підлягають стягненню.
Коли виявилося, що 40 % кредитного портфеля усієї банківської системи становлять кредити під загрозою, тоді були зроблені гарячкові спроби врятувати ситуацію. Серед багатьох можливих спроб у 1993 році було вибрано рішення, запропоноване Міністерством Фінансів, яке було впроваджене згідно з законом про фінансову реструктуризацію підприємств та банків. Його підставою було погашення заборгованості більшості державних боржників банків комерційної дев’ятки, поєднане з “поповненням капіталу” цих банків державним власником, тобто державним казначейством. Лапки вжиті тут свідомо, тому що згадувані банки насправді не отримали ані копійки від свого власника, а додатковий “капітал” виник у результаті спритного поєднання бухгалтерської процедури з самооплачуваною емісією реструктуризаційних казначейських облігацій, які були передані банкам як дар, з рекомендаціями провести по бухгалтерії цей дар на збільшення їх власного капіталу. Самооплата реструктуризаційних облігацій полягала у тому, що дійсне нарахування на них відсотків, які отримували банки, було встановлено на рівні 5 % п.а. (решту капіталізовано) при рівні інфляції у кілька десятків відсотків, а викуп був передбачений через п’ятнадцять років. До речі, виплачувані відсотки з цих облігацій теж не обтяжували бюджету держави, тому що засоби на їх виплату надходили з Фонду Приватизації Польських Банків, спадкоємця, створеного ще у 1989 р. 18-ма західними державами Фонду Стабілізації Злотого у розмірі 1 млрд. доларів США, який не був використаний.
Проведена реструктуризація, в рамках якої банки з “доповненим капіталом” ком6ерційної дев’ятки уклали договори зі своїми найбільшими боржниками, даруючи їм нерідко  більш ніж 90 % боргів та надаючи для реалізації прийнятих ними коригуючих планів у рамках так званих банківських угодовських дій додаткові кредити, спричинила на певний час очищення їх кредитних портфелів від поганих боргів та надала можливість впровадити сучасні стандарти у сфері управління кредитним ринком. Також дала можливість досягнути рекомендованих Базельським Комітетом щонайменше 8 % коефіцієнтів платоспроможності та приготуватися до операцій по приватизації. Тобто можна сказати, що для банків процес реструктуризації , поєднаний з поповненням капіталу був дуже корисним, тому що по суті вони втратили небагато. Гірше з іншими великими кредиторами, заборгованості яких були також охоплені банківськими угодовськими діями, і це тому, що і вони повинні були зменшувати свої заборгованості  на такому ж рівні, як і банки, і не отримали нізвідки жодної компенсації. Тому, беручи до уваги той факт, що найбільшу заборгованість по несплачених податках відносно реструктуризованих підприємств мало державне казначейство, а також Управління соціального страхування по не перерахованих страхових внесках, треба чітко сказати, що за врятування державних банків та державних слабких підприємств заплатили – як зазвичай – платники податків. Зрештою не останній раз.
Паралельно з процесом очищення кредитних портфелів державних комерційних банків розпочався процес поступової ліквідації частини новостворених, малих приватних банків, а також кооперативних банків. Однак, після того, як частина з них була ліквідована, НБП прийняв іншу тактику. А саме, призупинив видачу нових ліцензій, а згоду на вхід іноземного банку на польський ринок зробив залежною від купівлі та охоплення санацією тих банків, які мали збанкрутувати. З цього часу кількість комерційних банків зменшувалася лише у результаті  об’єднання та взаємопроникнення (злиття).
У такий же спосіб відбувалася ліквідація кооперативних банків. Збанкрутілі банки зникали з реєстрів як самостійні юридичні особи, але відділення банку продовжувало здійснювати діяльність у тому ж місці, тільки під вивіскою іншого кооперативного банку, до якого було приєднано банкрута і який усував невмілого голову, чистив портфель, змінював та ущільнював процедури та створював умови для подальшої діяльності. У такий спосіб кількість кооперативних банків зменшилася з 1650 на початку 1990 р. до 601 у даний час, при одночасному зростанні кількості відділень цих банків на понад 50 % (у даний час їх існує понад 3100). Ця кількість є найкращим доказом того, що звинувачення про цілеспрямоване знищення лібералами, що захопили уряд та НБП, кооперативного сектора, які звучали, між іншим, мало не на кожній конференції фінансових кафедр, м’яко кажучи, розходяться с фактами.
Крім закону про реструктуризацію, на увагу заслуговують дві подальші зміни у банківській системи у 1993-1994, а саме початок діяльності у березні 2003 р. Польської Розрахункової Палати, а також впровадження у 1994 р. на підставі закону про Банківський Гарантійний Фонд загальної, обов’язкової системи захисту депонентів (депозиторів). Перша з цих подій вплинула на впровадження істотних змін у банківських розрахунках та перехід від традиційних методів до застосування інформатики, що в результаті стало причиною того, що польський банківський сектор випереджає з точки зору швидкості та точності розрахунків, між іншим, такі країни як Франція чи Бельгія, де з моменту внесення доручення у банку до моменту отримання бенефіціаром коштів повинно пройти 5-7 днів, тоді як у Польщі в загальному 2 дні, а дуже часто кошти надходять на наступний день. Додатковим козирем прийнятої системи було скасування кредитування розрахунків Національним Банком Польщі та впровадження принципу, який полягає на тому, що  для цієї мети банк повинен мати власні кошти. Це змусило банки впровадити сучасні принципи управління вільними коштами і стало імпульсом для розвитку ринку міжбанківських депозитів.
1993-1994 роки стали важливим періодом для польського банківського сектора тому, що тоді почався процес приватизації державних банків. Не вдаючись у хронологічні деталі, необхідно ствердити, що початковий приватизаційний запал, який проявлявся у офіційних деклараціях про приватизацію всіх державних банків до кінця 1996 р., після часткової приватизації чотирьох з них (WBK, BSK, BPH i BG) був призупинений через відсутність зацікавленості удаваною (позірною) приватизацією, яку хотіло прискорити державне казначейство, що схилялося до того, щоб продавати лише пакети з меншою кількістю акцій (чи пакети акцій, що залишились у меншості), щоб зберегти контроль над “приватизованими” у такий спосіб банками. Винятком був лише Банк Гданський, контрольний пакет акцій якого був спритно перехоплений (поглинутий) у 1995 р. значно меншим BIG та залежними від нього товариствами. Цей випадок, мабуть, був дуже детально проаналізований у багатьох місцях світу, де знання цієї теми коштує дуже великих грошей.
Наступна цезура у змінах банківського сектора – це 1997 р., коли новий уряд надав приватизації прискорення. Наступна, фактична, а не уявна, як при попередній команді, приватизація, яка мала місце у 1997-1999 роках, разом з продажем стратегічним інвесторам пакетів з меншою кількістю акцій приватизованих раніше банків, які ще залишалися у володінні державного казначейства, призвели до того, що польські банки стали найсучаснішим сектором економіки, у якому домінує стиль мислення та дій, що відповідає вимогам та механізмам ринку. Ефективність цього сектора є переконливим доказом того, як швидко може почати свою плодотворну діяльність підприємство, яке звільняється від опіки політиків. У кожному із приватизованих банків були впроваджені усі норми безпеки та процедури управління усіма видами ризику, які існують при здійсненні банківської діяльності, завдяки чому ризик банкрутства був обмежений до мінімуму. Цей ризик зменшувався також завдяки сталому збільшенню власних фондів банків з вироблених прибутків, 60-70 % яких залишалося у банку.
У зовсім протилежній ситуації перебувають ще три банки, безпосередній власником яких є державне казначейство. Це – Банк Народного Господарства , Ощадний Банк (Bank PKO BP), а також Продовольчий Банк (Bank Gospodarki Żywno"7;ciowej - BGŻ). Останній із цих банків є особливим пережитком минулого і його можна назвати “чорною діркою” польської банківської справи. Досить сказати, що з 4 млрд. злотих, які були “закачані” у 8 банків після 1994 р. Продовольчий Банк спожив (поглинув)  половину, але на відміну від решти семи банків, які сьогодні знаходяться у числі перших, цей банк не відповідає ні нормам безпеки, ні нормам ефективності. Це черговий переконливий доказ неефективності державних підприємств, цього разу в галузі  банківської справи.
Не кращою виглядає ситуація і з Ощадним Банком (PKO BP). Якщо він дійсно буде “приватизований” згідно з національно-соціалістичною концепцією на основі розпорошеного польського капіталу, то, у найкращому випадку, його агонія буде тривати ще більше десяти років, подібно до того, як це відбувається у випадках з усіма, що  ще залишились, державними підприємствами, які  успішно гальмують економічний розвиток, поглинаючи кошти, які могли б бути інвестовані у ефективні підприємства, що сприяють розвитку.

2. Польські чи у Польщі – і що з цього?
Не дивлячись на очевидні успіхи, яких досягли у своєму розвитку в 1994-2004 роках усі приватизовані польські банки, вони є предметом суперечок для багатьох осіб як з лівої, так і з правої сторони політичної сцени . Причиною є той факт, що вони були захоплені іноземним капіталом. Згідно з даними кінця вересня 2003 р. з 57 комерційних банків 45 знаходяться під фактичним контролем іноземного капіталу, якому належить майже 60 % основного капіталу всього банківського сектора, або 62,7 % основного капіталу всіх комерційних банків разом, а їх участь в активах банківського сектора складає 67 % . Ці цифри повинні бути доказом того, що банківська система втратила польський характер, і для кращого ефекту демонстративно говориться про банківський сектор у Польщі.
Однак варто було б замислитися над тим, якими є ознаки цієї втрати польського характеру і які, можливо, негативні наслідки з цього виникли. Якщо більш детально придивитися до тих банків, які були підпорядковані іноземному капіталу, виявиться, що одним із проявів є той факт, що деякі голови правлінь та члени ради банків погано володіють польською мовою. Зате решта колективу – це поляки. А небажання як політично заінтересованих аутсайдерів, так і деяких членів колективу, виникає на тій підставі, що теперішні представники власників банку найчастіше не дбають а ні про попередні політико-персональні відносини, ні про стиль роботи, до якого звикли люди, які там працювали, і здійснюють реструктуризацію та скорочення штату колективу для того, щоб змінити установу, основним завдання якої до недавнього часу було забезпечення працевлаштування та поступлення капіталу на відповідні політичні цілі, на установу, спроможну заробити прибуток на тому рівні, якого очікують акціонери. Ці процеси відчутно вдаряють по попередніх персонально-політико-бізнесових інтересах та трудових відносинах і тому викликають незадоволення, що, втім, є зрозумілим.
Це, однак, не може бути виправданням для інсинуацій на адресу осіб та установ, які найчастіше формуються людьми, слабо ознайомленими з механізмом дії економіки та банківських установ і котрі, до того ж, зовсім не дбають про логічний зв’язок проголошених думок та поглядів. Яскравим прикладом саме таких незв’язних думок, проголошених одними і бездумно повторюваних іншими, є та, яка стосується уявного виведення через іноземний капітал національних (польських) заощаджень за кордон, або також залякування у тому, що іноземний капітал може “евакуюватися протягом 24 годин”.
У тому, що національні заощадження неможливо легально “вивести” за кордон може переконатися кожний, хто хоча б трохи завдасть собі клопоту, щоб зрозуміти суть роботи банку як кредитного посередника, а також проаналізувати правові та фактичні можливості переформування національних заощаджень в кредити, які надаються іноземним суб’єктам в іноземній валюті. Тому що це – єдиний легальний спосіб трансферу національних заощаджень за кордон. Так звані відкриті валютні позиції, які виникають в результаті таких трансакцій, та пов’язаний з ним ризик і його наслідки є абсолютно достатньою причиною для кожного нормально мислячого банківського працівника щоб таких операцій не здійснювати, пропускаючи вже “дрібну” проблему попиту на такі кредити та спосіб їх надання. Тому що важко собі уявити ситуацію, коли до банків, що працюють у Польщі, звертаються підприємства та домашні господарства, наприклад, з Німеччини, Голландії, Австрії чи США, які саме тут хочуть взяти кредити в іноземній валюті.
Крім того, якби навіть припустити можливість такого абсурдного сценарію та надзвичайне незнання або (і) бездумність осіб, що керують банками, і тоді б такі операції були б неможливими через ліміти відкритих валютних позицій та спосіб, у який здійснюється банківський контроль за цими операціями. Для тих, хто не орієнтується у цьому матеріалі, варто сказати, що комерційні банки, згідно з приписами права, повинні щоденно доповідати про розміри відкритих валютних позицій, якими вони володіють, та щоденно дотримуватися меж встановлених правом лімітів .
А остаточним доказом відсутності будь-якого “виведення” заощаджень є баланси банків. За даними НБП на кінець вересня 2003 р. усі комерційні банки разом зібрали приблизно 49 млрд. злотих депозитів в іноземній валюті, а надали валютних кредитів не фінансовим суб’єктам, тобто підприємствам та домашнім господарствам (вітчизняним!) на суму майже 72 млрд. злотих. Різниця у 23 млрд. злотих валютних кредитів для нефінансових суб’єктів, для яких джерелом фінансування є депозити у злотих, дає картину про ступінь валютної трансформації, яка була здійснена польськими банками, наражаючись на ризик відкритих валютних позицій. У жодному, однак, випадку це не були кошти, переведені внаслідок трансферту  за кордон з причин, приведених вище.
Комерційні банки мають певні суми, розміщені за кордоном. Це кошти на поточних рахунках у іноземних банках, вклади (розміщення) на міжбанківському ринку, а також вклади (розміщення) у іноземних цінних паперах. Перші призначені для поточних розрахунків при здійсненні міжнародної торгівлі для банківських клієнтів, а решта – для резерву валютної ліквідності на випадок перевищення виплат над надходженнями на цій підставі. За станом на кінець вересня 2003 р. усі польські комерційні банки разом мали на поточних рахунках у іноземних кореспондентів трохи більше як 9 млрд. злотих, на вкладах у іноземних банках 9,6 млрд. злотих, а також у іноземних цінних паперах – 8,5 млрд. злотих, що разом дає суму 26,6 млрд. злотих і становить 5,7 % усіх їхніх активів . Скільки треба було б прикласти злого умислу, щоб визнати це проявом “виведення” національних заощаджень за кордон.
Немає також потреби побоюватися, що іноземний капітал може “евакуюватися” протягом 24 годин, хіба що ми маємо на увазі іноземців, які виконують функції голів та членів правлінь банків, опанованих іноземним капіталом. Маючи бажання це зробити, іноземні стратегічні акціонери повинні були б продати усі акції, якими вони володіють, на біржі або шляхом здійснення трансакцій позабіржового продажу пакетів. Уявімо собі, що стратегічні акціонери чотирьох найбільших біржових банків, якими є BACA, PeKaO, а також Комерційний банк, скористалися задумом “евакуюватися” і дають у своїх маклерських конторах розпорядження про продаж усіх акцій, якими вони володіють. Вартість такої пропозиції складала б приблизно 79 млрд. злотих (стільки складав разом накопичений ними капітал, тобто вартість усіх випущених в обіг акцій за цінами закриття варшавської біржі 8 квітня 2004 р. ). Навіть якщо б прийняти, що щоденні обороти на GPW (Варшавській біржі) будуть складати 500 млн. злотих (великими вважаються обороти на рівні 200 – 300 млн. злотих), і що будуть продаватися лише акції банків, що продаються за 25 % їх актуальної вартості, то на продаж усіх акцій, що знаходяться у власності іноземних інвесторів, треба було б 40 біржових днів. А де обмеження у продажу великих пакетів акцій банків і необхідний для цього дозвіл Комісії Банківського Контролю, а де ліміти пониження ціни протягом біржової сесії та призупинення оборотів, і де нарешті покупці, без яких про продаж можна тільки мріяти?
А зрештою, якби навіть не було таких обмежень і легко вдалося б здійснити “евакуацію”, варто було б поставити запитання, що жахливого сталося б, якби іноземному капіталу вдалося так спішно “евакуювати” навіть ціною втрати 80 % вартості акцій, якими вони володіють? Адже їх власниками повинні були б спочатку стати інші акціонери, головним чином вітчизняні акціонери, які б використали факт переоцінки акцій на 80 % і купили б їх. І що б з цього вийшло для самих банків та їх клієнтів? Я стверджую, що нічого тому що заміна складу акціонерів у жоден спосіб не стосується безпосередньо ні депонентів, ні осіб (установ), що користуються кредитом комерційних банків! А на додачу капітал банків став би знову польським і лише за частку його вартості. За що ж переживають захисники польського характеру банківського сектора?
Чергові нещастя, які повинні були виникнути на шляху польської економіки в результаті проникнення у банківський сектор іноземного капіталу, це втрата суверенності монетарної політики (на чому ця втрата могла б полягати? – невідомо), завдання шкоди економіці шляхом прийняття рішень, які є небажаними з точки зору національної економіки (які заходи, що кредитуються банками, є небажаними з точки зору національної економіки і кому вони повинні були б шкодити?), виштовхування вітчизняних банків з найбільш доходних сфер та їх приреченість на здійснення “залишкової” діяльності і т.п. Джерелом усіх цих докорів (звинувачень) є – як і у попередніх випадках – відсутність конкретики та опису механізмів, через які ці негативні наслідки повинні були б виникати та проникати в економіку. Кожен з них можна легко спростувати, якщо лише почати застосовувати принципи логічної дисципліни при розмірковуванні, а також беручи до уваги різні існуючі формально-правові  обмеження та обмеження що мають характер правової інституції.

3. Іноземний капітал і суверенність монетарної політики

До тих пір, поки монетарна політика буде здійснюватися польською владою, доти вона є суверенною політикою, тому що усі рішення, без огляду на передумови, що лежать в їх основі, та без огляду на їх результати, приймаються виключно особами, уповноваженими для цього на підставі  закону та способом, чітко ним визначеним. Ніхто крім них не може у цьому предметі (у цій темі) нічого зробити, хоча б дуже й хотів. Найбільше, що може хтось щось  зробити – це представити різні суттєві аргументи, а також шукати “підхід” до тих, хто приймав рішення, але виключно від них залежить, чи вони піддадуться такому впливу. Витлумачена у такий спосіб суверенність не може ні в кого викликати  сумнівів.
Натомість іншим питанням є ефективність суверенно здійснюваної політики. Джерелом усіх нарікань, що стосуються ніби-то обмеження суверенності цієї політики, є, власне, її  безрезультатність. Як політики, і їх радники хотіли б, щоб рішення, прийняті ними, приносили негайні результати згідно з їх бажаннями і до того ж зовсім незалежно від того, чи в основі цих бажань лежить так званий хлопський розум, чи знання офіційно признаної економічної теорії. А все, що ускладнює або унеможливлює досягнення намічених цілей, трактується як фактор, що обмежує суверенність політики. У зв’язку з цим такими факторами вважаються, залежно від обставин, наприклад, система постійних або змінних курсів валют, існування фінансових ринків або їх відсутність, існування похідних інструментів або їх відсутність, приплив іноземного капіталу або відсутність цього припливу, економіка, відкрита для фінансових надходжень або закрита економіка і т.п. Така ж ситуація склалася і з присутністю іноземного капіталу у польській банківській системі. Завжди знайдеться якась причина, заради якої відповідні ініціативи політиків не завжди можуть бути реалізовані.  А це викликає невдоволеність як радників, так і тих, хто приймав рішення.
Тим часом причини безрезультатності різноманітних починань у галузі монетарної політики криються у самій суті економіки. Річ лише у тому, що ця суть була повністю втрачена внаслідок ілюзії грошей, якій було піддано економічну теорію, а її результатом стала віра у всемогутність держави. Ця ілюзія виникає з того факту, що було переплутано дві економічні категорії – гроші та дохід. Володіння грошима, звичайно, починається з доходів, що надходять від продажу матеріальних цінностей або послуг. Гроші також можна отримати як дарунок, позичку або кредит. Без огляду на джерело походження, володіння грошима завжди дає можливість здійснювати покупки. Цей факт став причиною тієї думки, що неможливість щось купити асоціюється з відсутністю грошей, а не з відсутністю доходів. А звідси залишається лише один крок до теорії, яка радить, доводячи це на елегантних та вражаючих макроекономічних моделях, відсутність доходів подолати “виробництвом” грошей наданих у розпорядження держави і обіцяє таким шляхом досягти прискорення економічного розвитку. Це, на жаль, велике непорозуміння.
Реальні процеси в економіці формуються через потреби її учасників. Якщо який-небудь суб’єкт економіки або фізична особа хоче купити щось необхідне для виробництва, надання послуг або з метою споживання, то робить це тоді, коли виникає така потреба.  Найбільшою проблемою може бути хіба що спосіб фінансування покупок. Невідкладні покупки можуть бути оплачені за допомогою кредиту, але раніше чи пізніше цей кредит необхідно буде повернути з отриманих доходів. Так звана доходна функція кредиту означає лише передбачення майбутніх доходів. А справжнім джерелом фінансування усіх покупок може бути лише власний дохід покупця.
За нормальних умов кредит намагається взяти лише той, хто вже прийняв рішення придбати необхідні йому речі або послуги, і для цього потребує грошей, а у майбутньому сподівається отримати дохід, що дозволить повернути цей кредит. Він робить це незалежно від тих умов, які панують на фінансовому ринку і, зокрема, незалежно від рівня процентних норм чи курсів валют. Тому що в основі кожного рішення про покупку лежить необхідність заспокоїти певні потреби, а не умови, які призводять до цього.
У цьому нас переконує уважне спостереження за ринковими процесами. Кілька років тому процентні норми були більш ніж на десять процентних пунктів вищими, ніж тепер, і всі знали, що вони будуть знижуватися, але, не дивлячись на це, в банках не бракувало попиту ні на інвестиційні та оборотні кредити, ні на кредити для придбання житла, автомобіля чи іншого майна. Кредитний бум був настільки високим, що було навіть вирішено за доцільне його “охолодити”. Сьогодні процентні норми є набагато нижчими, але до недавнього часу не було охочих ні взяти кредити для підприємств, ні для придбання нових автомобілів чи інших матеріальних цінностей довготривалого вжитку. Пожвавлення попиту на кредити відбулося лише під впливом змін, що сталися в реальному житті, коли власники придбаних кілька років тому автомобілів вирішили їх продати і купити нові, коли відпрацювали свій термін телевізори та інші електронні товари, коли з’явилася інформація про підвищення ставок ПДВ на будівельні матеріали, коли на підприємствах вирішили збільшити обсяги виробництва  у зв’язку з пожвавленням попиту і т.п. Такі ж спостереження можна здійснити у кожній країні світу.
Принцип фінансування покупок за допомогою власних доходів є основою того, що якщо хтось хоче придбати матеріальні цінності або послуги, то цим самим – при даних доходах – не може купити інші, навіть якби дуже хотів ними володіти. Це в однаковій мірі стосується як фізичних, так і юридичних осіб, у тому числі, звичайно, підприємств. Цим у повній мірі пояснюється циклічний характер підвищення та зниження попиту на певні матеріальні цінності. Якщо хтось, наприклад, приймає рішення купити автомобіль за власні заощадження або в кредит, тобто за майбутні заощадження, то він автоматично “випадає” щонайменше на 3-4 роки як з ринку автомобілів, так і з ринку багатьох інших матеріальних цінностей, від придбання яких повинен відмовитися щоб нагромадити кошти, необхідні для придбання автомобіля, або для оплати взятої позички. Це саме стосується інвестицій підприємств. Тому проблема недостатнього попиту на будь-які матеріальні блага або послуги виникає не через відсутність грошей, а через той факт, що рішення про даний спосіб розпоряджатися наявними доходами, як поточними, так і майбутніми, виключає будь-який інший. І цим самим спричинює, що усі інші блага та послуги за даних умов стають непотрібними. Можливо і бажаними, але, однак,  непотрібними.
Політика, а особливо монетарна всупереч признаній більшістю теорії, не може нічого у цьому механізмі змінити, не може також примножити доходи ні підприємствам, ні населенню. Держава не є зовнішнім інститутом стосовно суспільства, як це прийнято усіма економічними теоріями, що базуються на класичній економіці,  і зокрема теорією Кейнса, а є формою організації її членів, і тому не може мати нічого понад те, що вони виробили і чим володіють без огляду не те, чи існує виключно приватна власність, чи також крім неї присутні якісь форми власності колективної, або врешті решт приватна власність взагалі відсутня, а все є державною власністю. Таким чином державна власність може виникнути виключно з тих елементів майна, які були створені громадянами і передані державі. Це стосується майна як у речовій так і в грошовій формі.
У такий спосіб ми приходимо до очевидного ствердження того факту, що держава не може створити жодних доходів, тому що доходи є лише грошовим еквівалентом благ та послуг, створених одними та придбаними іншими громадянами держави. А так як блага та послуги створюються виключно людьми, то і доходи можуть отримувати лише люди. Держава (а точніше люди, які її представляють) може в них ці доходи тільки забрати, у крайньому разі повністю, і розподілити за довільними критеріями. Нічого крім цього.
Зате усі спроби збільшити доходи держави понад грошові суми, отримані від громадян через надання їх позичок, що призводять до випуску додаткових грошей, що не мають покриття у доходах людей, належить визнати методами такими ж шахрайськими, як і випуск монет з фальшивого золота монетними дворами можновладців, а також плату паперовими асигнаціями, які здійснювали революціонери різного штибу. Таке “виробництво” грошей відрізняється від звичайного виготовлення фальшивих банкнотів лише тим, що здійснюється у обсязі держави.
Єдиною підставою для того, щоб гроші з’явилися в обігу, тобто для їх випуску, може бути лише кредит наданий тому, хто прийняв рішення щось придбати, призначаючи на це власний дохід, який отримає у майбутньому  завдяки продажу якогось майна або послуги, і з якого виплатить цей кредит. Держава не виробляє ні матеріальних цінностей, ні  послуг, тому не може отримати власні доходи, тобто держава не повинна мати можливості отримувати кредити.
Оминаючи подальші розмірковування над цією проблемою, я хочу додати ще одне побажання, іконоборче у світлі діючої теорії, хоча й таке, що логічно випливає з вищенаведених розмірковувань. А саме, я пропоную  відмовити у праві брати зобов’язання усім юридичним особам, а зберегти їх виключно для фізичних осіб. Тоді припиняться усі великі і малі корупційні афери і афери, що виникають на підставі так званої кретивної бухгалтерії, фінансові кризи та інші явища, пов’язані з грошовою сферою, економіка почне розвиватися в результаті оголошення потреб, представлених на ринку людьми, готовими заплатити за їх задоволення з власних доходів, а держава, позбавлена міфічного характеру, знову стане, в теорії та на практиці, лише організацією людей з певною ієрархією , що дозволяє її керівникам реалізувати свої задуми та прагнення, які – як показує історія – надзвичайно часто реалізуються з нанесенням шкоди  її членам та всупереч їх волі. Сьогодні, в результаті помилкової теорії, створеної Кейнсом на фундаменті, що виник близько 230 років тому , яка некритично розмножувалася та удосконалювалася протягом майже 70 років, вважається, що держава здатна створювати речі з нічого. На цій підставі різні особи можуть обіцяти громадянам, що після здобуття влади вони використають цю творчу силу  держави та забезпечать їм добробут без зусиль та ризику.
Тому в кінці я ще раз повторю , що економічна політика, як монетарна, так і фіскальна, не може мати жодного позитивного впливу на економічний розвиток. Єдиними її результатом є зростання системного ризику  і пов’язаний з цим ріст спекуляції, що викликає різноманітні збурення на фінансових ринках. Це там, власне, створюються ілюзії багатства через спекуляцію трактування паперових прибутків як дійсних доходів. Якщо десь отримують прибутки,  то джерелом їх походження є втрати менш досвідчених або невдачливих гравців. На фінансових ринках ми завжди стикаємося з грою з нульовою сумою, про що переконливо свідчать чергові фінансові кризи, які завжди ведуть до “струшування” частини ілюзорних, паперових маєтків і до трансферу реальних заощаджень від невдах, котрі купили різні фінансові інструменти “на гірці”, до тих, які спромоглися вчасно відступити.
Однак, незалежно від того, що діється на фінансових ринках , це немає значного впливу на хід реальних процесів. Зате існує протилежна залежність; усі фінансові явища та процеси за нормальних умов є віддзеркаленням явищ і процесів, що відбуваються у реальному житті. Фактором, що збурює цей зв’язок, завжди є політика, особливо монетарна політика. Рівень процентних норм, курсів валют, біржових цін і т.п. випливає, перш за все, з того, що відбувається у сфері виробництва та обміну матеріальних цінностей та послуг, а усі відхилення від нормального стану спричинюються політичними факторами.

 
Міхал Юрек
Павел Маршалек

Кафедра банківської справи
Економічна Академія в Познані

ВПЛИВ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ
НА ПОЛЬСЬКУ БАНКІВСЬКУ СИСТЕМУ

1. ВСТУП

Інтернаціоналізація банківських систем – явище не нове. Вона почалася вже в 19 ст., коли англійські банки почали відкривати свої представництва за кордоном з метою налагодження торгівлі зі своїми колоніями. Слідом за ними це почали робити бельгійські, французькі, німецькі, а також японські банки . Це явище в літературі називають так званою першою хвилею інтернаціоналізації банківської системи.
Процес інтернаціоналізації був загальмований через початок першої світової війни. Значне ж його прискорення – яке було назване другою хвилею інтернаціоналізації банківської системи – настало тільки в 60-х роках минулого століття, адже в той час відбувалася стрімка експансія американських банків за кордон . Головною причиною цього було впровадження в Сполучених Штатах законодавчих положень, які значною мірою обмежували діяльність американських банків. Ці положення мали на меті повернення рівноваги платіжного балансу і пожвавлення американської економіки . Закордонні відділення американських банків стали активними учасниками ринку євродолара, а пізніше євроринку . Певним чином розвиток євроринку пришвидшив процес інтернаціоналізації, особливо те, що саме на ньому країни експортери нафти розміщували нагромаджені надлишки валют країн імпортерів нафти . Це явище посилилось через нафтові кризи 70-х років. Завдяки стрімкому розвитку євроринку, пов’язаному з процесом європейської інтеграції, в процесі інтернаціоналізації брали активну участь не тільки американські банки, а і банки країн Західної Європи .
 В літературі також вирізняють