Чергові президентські вибори в Україні є подією, важливою для Европи, якщо не для всього світу. Недаремно їм приділяється підвищена увага закордонних політиків і ЗМІ. Нещодавні приїзди до Києва чільних представників ЕС, головних редакторів російських ЗМІ, подання на розгляд Конгресу США законопроекту щодо українських чиновників, заяви ЕС, США, Канади, інших країн з приводу дотримання прозорості наших виборів – свідчення того. Зсування керівництва РФ до безпосередньої участі в українській виборчій кампанії – теж свідчить про це, і не тільки.
 
Але в першу чергу це подія для нас, українців*. Історична подія.

Україна вагітна ідентичною своєму духові владою, що виразно проявилося вже на минулих парламентських виборах. На цих, президентських, нова влада має започаткуватися.

Зупинити терор проти українців, що здійснювався чужою владою в духовній, культурній, навіть біологічній площині народного життя протягом століть, продовження цього терору в останні 13 років вже “своєю”, але колоніальною за своєю суттю владою – випадає цим виборам. Започаткувати нову владу, що організовує життя українського суспільства на притаманних йому засадах Закону.

Більша частина народу прагне таких змін. Владна ж його частина цього не хоче. В суспільстві наростає напруга.

Як Україні провести зміну влади, щоби при цьому не завалити собі виходу на свою потенційну цивілізаційну стежку?

Пошукаємо відповіді на це питання в координатах політичних і християнських цінностей, пам’ятаючи, що за вікном – ХХІ століття.



Українська проблематика є фрагментом проблемного поля Західної цивілізації, до якої належить і Україна. Коріння проблем – у втраті зв’язків з Богом. Власне, існуючі проблеми західних країн є матеріалізацією цієї тяжкої духовної хвороби. Екологічна війна з Землею, гарячі і холодні, економічні та інформаційні війни між країнами, війна проти людини, яка здійснюється шляхом позбавлення її природного і сакрального укорінення є наслідками того, що у цієї цивілізації “Бог помер”. Вона вільна від Бога. Боже – вільна.

Носії християнського світогляду недовірливо ставилися до самого духу епохи Відродження ще тоді, коли він лише починав торувати безбожний шлях для Европи. Голандець Ієронім Босх, сучасник Рафаеля і Леонардо не вірив у рай на землі, обіцяний італійськими гуманістами. “Життя без християнських орієнтирів позбавлено сенсу і перспективи. Власне (ця) перспектива скерована до пекла”, - писав він. Він виявив найвразливіше місце у доктрині гуманістів – це “культ насолоди, психологічне наставлення на життя без страждань і труднощів”. То був початок відходу від Бога. ХХ століття – кінець його. Далі саме пекло. Технологічне мислення через науку і техніку здобуває владу над видимим світом, але мертвий дух несе смерть. “Коли вмер Бог, і вмер дух - на наших очах вмирає людина! О, приятелі: - Рятуймо людину серед нас, рятуймо людину в нас” (М.Шлемкевич).

Сьогодні в Европі духовний колапс констатують не лише релігійні діячі, люди культури, але й політики. ” В наші дні розвивається новий культ безвідповідальності, прославлення “відсутності провини” коштом забуття етики. Це щось схоже на смерть релігїї". (Романо Проді). Дійсно, якщо помер Бог, як може жити релігія?
 
І все ж потяг людей до релігії, до Бога не пропав остаточно. “Навпаки, в народі живе традиційне поняття про святість, про людину як творіння Боже, про цінність людського життя. І можна сказати з певністю, що виразна опозиція народу до безбожної влади є великою мірою опозицією моральною.”( Є.Сверстюк). Про це свідчить і те, що в Україні тільки парафій УПЦ МП ( без парафій УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, УКЦ та інш.) за даними РПЦ є 10,4 тис., в Росії - 12,6 тис. Можливо, страждання більшості українського люду в останні роки, його розп’яття наблизили людські душі до Бога, посилили бажання мати богобоязнену владу, яка б не визискувала, не мучила їх так, не вимагала від них принизливої данини у різних формах , не заважала б, а сприяла їхній праці, навчанню, виконанню обов’язків. Реальна підтримка значною кількістю виборців кандидата-християнина, що має чесне і мужнє лице – беззаперечний факт нашого суспільного життя, який свідчить про матеріалізацію прагнення людей мати владу, яка орієнтує суспільство на добро.

Разом з тим, потяг населення України до релігії, до християнства притлумлюється домінуванням у владно-бізнесовому середовищі прагматично-технологічного розуму, для якого сила знаходиться поза межами добра і зла. Цим постулатом все відвертіше керуються і на Заході, але в посткомуністичній Україні, для персоніфікаторів влади, цей постулат є своєрідним символом віри, який є “гідним” продовженням більшовицького – мета виправдовує засоби; морально все, що служить перемозі і т.п. При владі в Україні сьогодні й ті, яких п.Медведчук самокритично охарактеризував як людей, що не обтяжені виконанням десяти заповідей. Вони розуміють лише силу і користь, і не приховують цього. Вони вважають, що завдяки їхній силі вони можуть і далі володарювати. Народ і його лідер “слабкі”, “не мають дивізій” і тому мусять підкорятися їм – ось стрижень їхньої філософії. А ті люди, що згадують про добро і зло, про моральність, на їхню думку, теж керуються своєю користю, бо в них немає сили. І не побачили ці духовні сліпці, як на очах обвалився всесвітній комуністичний монстр, вибудуваний на силі. Згадаймо жарт І.Сталіна: ”А скільки у Римського Папи дивізій?” - Дивізії не допомогли генсеку... Мудрі люди знають, що сила зброї королів, царів поступається моральній силі, знають, що “немічний може зрівнятися з могутнім за допомогою правди, ніби за допомогою царського розпорядження” (Симона Вейль).

Бо правда, то гора небес, і немає нічого вищого за правду. Ідея зміни влади оволодіває масами, і тому стає матеріальною силою. Це знають і марксисти. Для України важливо, як відбудеться ця матеріалізація. Важливо, щоб нас не вивели на стезю “октябрьской революции”. Виходячи з розуміння духовної суті політичного протистояння в Україні, беручи до уваги його загальноцивілізаційний аспект і пам’ятаючи вікопомні “Книги буття українського народу”, опозиція мусить дати бій на іншому полі – моральному. Лише захопивши моральні висоти, які є стратегічними, вона може отримати перемогу. Ця виборча кампанія є відповіддю на один з її цивілізаційних викликів. Ці вибори будуть відповіддю на головне питання – чи живий український дух, чи здатна в ХХІ столітті хоч одна країна, що належить Західній цивілізації, відродитися як християнська.
 
На наших президентських виборах відбувається протистояння у духовній площині між раціонально-технологічним, матеріалістичним розумом і народною релігійною свідомістю. В цьому протистоянні, з одного боку, земна сила персоніфікаторів прагматичного розуму без моральних табу, а з іншого – зболіла і сумна українська душа, нагая і без прикрас, тривожна і непевна в собі разом з позбавленим теплої одежі мислі і образу скитальцем - українським духом, який попри все прагне правди і справедливості. Можливо це вирішальна для ХХІ століття духовна битва. Первозданний стан майже видимої боротьби добра і зла. І справжній вибір людських душ. Вибір, який визначає не лише наше майбутнє. Хоча в першу чергу – наше.
 
Для людей , які реально оцінюють основних претендентів на посаду Президента України, вибір між цими кандидатами – це часто вибір між страхом земним ( перед головою держадміністрації, сільради, директором, ректором і т.п., перед владою взагалі) і страхом Божим. “Бійся Бога, а не влади” – чим не гасло для теперішньої виборчої кампанії? Через подолання страху людського і навернення до страху Божого в людських душах і в Україні відроджується Спаситель. Каже Еклезіаст:” Бійся Бога і заповіді його виконуй, бо в цьому для людини все.” І для суспільства.

Люди без страху Божого в душі – духовно схиблений продукт божевільного ХХ століття. Від відсутності цього страху дехто в Україні лохне*, дехто – хаміє**. І відчай, і неповага до людей є різними проявами одного і того ж - заперечення Бога в собі. Одні люди опинилися внизу, інші – зверху суспільної піраміди. Але і ті, й другі – духовні покручі. В наверненні до Бога криється не лише наше індивідуальне спасіння, але й можливість утвердження в нашій країні притаманного нам суспільного порядку. Порядку, який будувався б на камені християнських цінностей. Теперішні вибори лише начин цієї роботи. Але начин.

Та ж духовна проблема і на Заході. “ХХ1 століття або буде релігійним, або його взагалі не буде” (Фромм). Тільки для західних народів навернутися значно важче, бо їм і без Бога добре живеться. Їм важко так оголено і первозданно сприйняти катастрофу відсутності зв’язку з Богом, катастрофу відсутності справжнього буття, бо душа західної людини оплутана спокусами, нав’язаними ззовні. В липких обіймах спокус конають душі, що втратили коріння. А зменшення інтенсивності спокус повертає обезкорінені душі обличчям до жахів смерті, від якої немає спасу...
 
Формування основ цивілізації, яка базується на духовних вартостях, в якій гармонізовано використовуються і сакральні, і природні знання є тією органічною функцією, що покладена на українську націю. Ця функція є істинною національною ідеєю України, що предвічно встановлена в плані Бога, і що так виразно відбито в нашому духовному спадку Києво-Печерських подвижників, Кирило-Мефодіївських братчиків, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка.
 
Криза духовності в українському суспільстві – це передовсім криза совісті.

Журналісти йдуть на виборчу акцію опозиції, бачать, що в дійсності відбувається, хто б’є вікна і ... безсовісно дурять люд не-правдою. Міліціонери роблять обшуки і підкидають вибухівку. Замість захисту громадян – б’ють їх молотками. Той сидить, пише темники, виправляє дійсність у відповідності до свого куцого розуму, богоборствує. А власник каналу і придбав його для того , щоб про “ нас про мерзотників, ніхто і слова сказати не смів, а ми, мерзотники, про кого задумаємо, що хочемо, те й гавкаємо!” (Салтиков-Щедрин). У нас безсовісні при владі. Вони всіх інших примушують йти проти власного сумління. Так вони всіх роблять рівними собі. Кругова порука зла. Якщо перестати грати роль їх підданих і “подільників” – вони перестануть бути нашими начальниками. Змінись сам. Стань вільним і іншою стане країна. Щоб витягнути суспільство з цієї духовної помийної ями, опозиції потрібна моральна перемога над собою: стати на шлях Закону, озброїтися правдою і любов’ю. Лише за цим прийде справжня перемога над опонентами. Вибір такого шляху є справді цивілізаційним і він вимагає, щоб у боротьбі з владою керівним був також і християнський позитивний принцип. Це вже чуже, коли до опозиції домішується отрута ненависті й гніву. Зрозуміло, що лише морально сильні й вільні люди можуть керуватися таким принципом і долати грубу силу, яку уособлює сьогоднішня влада. Ніяка сила не переможе добродійних, сміливих і совісливих людей. Безсовісні змушені будуть віддати владу опозиції, якщо вона буде знати свій обов’язок і дотримуватися цих принципів слідом за лідером. Але опозиція не суддя, а сторона в справді цивілізаційному протистоянні.
 


«І наша правда хай буде без докору й
повна розуміння»
М. Шлемкевич
 
«Держава відповідає перед людиною
за свою діяльність»
Ст. 3 Конституції України
 
Чому, власне, ми мусимо неодмінно змінити діючу владу? Відповідаючи на це питання, можна написати не одну книгу, дискутуючи з представниками влади. А можна відповісти коротко:

1. За роки правління посткомуністичної влади наша країна недораховується... майже... 5 000 000 українських... життів...
2. У період 1940-1946 р.р. виробництво промислової продукції в Радянському Союзі знизилося на 24 %. У період з 1990 – 1999 р.р. виробництво промислової продукції в Україні знизилося на 49%.
3. Ліна Василівна Костенко про результати діяльності влади в незалежній Україні написала так: “в оптиці аналітичного бачення це виглядає як свідомий розвал України”. ЇЇ висновок: ”у нашої влади спільних цінностей з українським народом немає”. Власне, це вирок.
4. Люди поділяють таку оцінку: довіра до влади не перевищує 10 %.

За таких результатів діяльності у персоніфікаторів влади немає моральних підстав претендувати на те, щоб залишитися при владі. Отже, залишається груба сила.
 
Сьогоднішня влада в Україні за походженням, за методами і результатами діяльності є спадкоємцем вчорашньої. А її пряма підтримка Москвою висвітлює той факт, що президентські вибори в Україні мають характер звільнення українського народу не тільки від “своєї”, але й зовнішньо-колоніальної влади, чия нав’язлива присутність в українській політиці очевидна. Імперія валиться і готова хоч під власними руїнами похоронити Україну.
 
Проте в Україні загострюється саме внутрішня політична криза. Наростає глибоке незадоволення народних мас, хоч воно дещо притлумлене олжею і страхом, накинутими павутинням так званого адмінресурсу. Очевидно, що і та, й інша сторона протистояння - це все український народ, і після подолання кризи вони мають спільно існувати. В іншому випадку нація опиняється в стані внутрішньої війни, яка не залишає ніякої надії на співіснування різних її частин. Без діалогу сторін тут не обійтися. Але діалог буде, якщо верх візьме моральна сила опозиції. В іншому варіанті – жорстка форма авторитаризму гарантована.
 
Сьогодні в Україні виборчі події розгортаються на двох окремих полях: адміністративно-ресурсному, яке цілком контролює Президент України, і, якщо можна так сказати, на полі народного волевиявлення, яке він не контролює. Технічні кандидати, ЗМІ, фінанси, силові відомства, ключові владні фігури, і ... підступні ініціативи – все “під патронатом Президента”. І за наші кошти!
 
Контрольованим є головний кандидат від влади. Він діє за інструкцією, жваво демонструючи старання і добрий вишкіл. Цей кандидат добровільно у грі, і йому дали надію на особистий успіх.

Адміністрація Президента, як пес реп’яхами, обліплена брехнею. Вона демонстративно зловживає владою і дихає ненавистю. Їй платять взаємністю усі учасники перегонів, що робить її геть залежною від хазяїна.

Дещо самостійну гру почала вести Верховна Рада. Але її ресурс не такий, щоб зламати спланований хід подій. Що там говорити, якщо Президент України зміг включити в якості свого гравця, до свого адміністративного ресурсу... Путіна! Певною мірою він контролює і опозиційного лідера, контролюючи частину його оточення. Ось лише один свіжий приклад: опозиція висуває кандидатуру на голову парламентської комісії для розслідування отруєння і заявляє, що вірить лише цьому голові. А цей “голова” говорить те, що треба владі, при цьому ще й намагається закрити опозиційний 5-й канал, бо, бачите, його образили. Сам Президент Кучма “заступається” за свободу слова. Яка бісівськи витончена і цинічна гра!

У цій президентській кампанії діючий Президент об’єктивно не може програти, бо він не є її учасником, він її “патронує”, і, як такий, він готовий до різних кінцевих її результатів. Вони прораховуються.
 
Без сумніву, Кучма має генеральний план залишитися при владі, зірвавши вибори. Якщо вдасться. Він не нав’язує своєї волі прямо. Визначив допустиму зону дії основним учасникам. І конструює монадну реальність. Але справжня політика не дискретна. Це безмежний потік, який не прораховуєтья і не піддається апаратним інтригам повною мірою. Головний учасник виборів – народ. Але у Президента Кучми є хороший хід і за умови успішного включення народу у виборчий процес. Саме він, Президент Кучма, буде визначати як далі підуть події. Не куди - це визначатиме народ і виразник його волі, а саме як. У Кучми опинилася головна козирна карта, причому карта історичної ваги. Не в Януковича, Медведчука, чи навіть Путіна. Щодо опозиційного кандидата, то він не грає, він діє за волею народу (а значить Бога). Це не гра – це життя. А інші грають у свої свавільні ігри. І Президент України – теж. Але ставка у його грі –найвища. Від його вибору в значній мірі залежить, чи порине Україна в хаос, чи він допоможе їй достойно на очах усього світу стати на шлях цивілізованого життя. В нього до кінця зберігається можливість вчасно зробити вибір, гідний керівника держави. Вибір, завдяки якому і український народ, і світ багато що зрозуміє і простить. І нащадкам зарахується, бо то вибір не лише політичний але й моральний. Проте у нього залишається і інший вибір: дорога зла. Очевидно, що політик Кучма в своїх діях керується аргументами сили, а не моралі. І його вибір буде визначатися не моральними міркуваннями, а тим, як поведе свою справу опозиція і її лідер.

Не можна виграти, якщо всі твої дії передбачаються і контролюються суперником. Не можна виграти, якщо ініціативою володіє він же. Якщо ти змушений тільки реагувати на його дії, грати в його гру, ще на його полі.

Це вірно особливо тоді, коли твоя сила схожа з силою Атланта. Поки стоїш на землі – ти сильний, а відірвали тебе від неї, то й сила пропала. Так було на минулих парламентських виборах. Допоки народ був реальним суб’єктом політики - переможцем була опозиція. А тільки-но політики-переможці опинилися в апаратному середовищі і відлучилися від сили народу, то на оформлення перемоги не вистачило сил. Апаратно переміг Президент, який добре володіє аморальною апаратно-ресурсною силою. І він пам’ятає про цей факт. І ця пам’ять дає йому надію опинитися зверху і на цих виборах. Лише коли він побачить, що його сила не здатна перемогти, точніше – не здатна і далі утримувати зв’язаною силу народу, він може визнати волю народу до нової влади. Але владу він нікому не подарує. На моральні дії Кучми не варто особливо розраховувати, але на розумні – можна. Мова йде про те, що для перемоги опозиції над “правдою сили” недостатньо мати моральне право на владу. Має бути ще відповідне діяльне право, освячене волею народу.

Народ у своїх діях дуже обмежений через відсутність можливості демонструвати свою волю через відповідні суспільні структури. Їх практично немає. Чи дозволили б свої і сусідні апаратні функціонери опозиційному лідеру формувати у них на очах потугу свого противника – українського народу – це, мабуть, риторичне питання. То ж у нас зарадше немає необхідних суспільних структур. Але в українському політикумі є, Слава Богу, воля народу до зміни влади, є і лідер, який цю волю репрезентує. На жаль, боротьба поки що йде на чужому для опозиції полі, за чужими правилами.

Що означає змусити діючого Президента грати не на адміністративно-ресурсному полі, а на полі народного волевиявлення? Що означає за цих умов перехопити у Президента країни ініціативу? Самодіяльне включення широких верств населення у боротьбу за владу на моральних засадах ненасилля здатне принести перемогу опозиції. Це включення буде поза контролем владних сил. Саме самодіяльного включення народу у виборчий процес боїться влада, бо воно “дестабілізує їх завоювання”. Проте, до цього неоднозначне ставлення і у чільних представників опозиції. Те, що опозиція не ставила собі за мету давати бій владі на полі народного волевиявлення, говорить і те, що моральні авторитети українського суспільства належно не задіяні у виборчій кампанії і не формують моральне лице опозиції, не задають чистого морального тону виборам. Письменники, художники і інші люди культури зі складностями прориваються зараз в інформаційне поле, без підтримки опозиційних штабів. Їхній потенціал організаційно не включений у виборчий процес.

Це необхідно зробити негайно. З одного боку, в суспільстві накопичується велике незадоволення адміністративним тиском влади на виборців. А з іншого – інтелігенція стає гіперчутливою до політичних подій, у які її втягує діюча влада. Останні дії влади щодо свідомої дестабілізації банківської системи змушують і мене, як Президента Асоціації українських банків, реагувати адекватно. Що буде з банками, з вкладниками і клієнтами, з економікою, якщо буде узаконене таке свавілля щодо фінансових установ і щодо інших суб’єктів господарювання?

Але, якщо ми прагнемо збудувати в Україні громадянське суспільство, то у цей процес спротиву необхідно включати всі громадські і професійні організації країни. Адже тиск влади переходить всі допустимі межі.
 
Громадянський опір проти адміністративної сваволі чинної влади наростає. В деяких регіонах і містах, на деяких підприємствах бачимо стихійні прояви такого протесту. Відповідну роботу проводить і опозиція. Очевидно, наступив час, коли і поза межами опозиційних виборчих штабів, для підготовки та здійснення у рамках чинних законів акцій протесту проти свавілля влади мусить розпочатися злагоджена робота, заснована на зазначених вище християнських принципах ненасилля. Сили громадянського опору і протесту незрівнянно більші, ніж це уявляються чиновникам, які пробують закамуфлювати ситуацію наївною версією про двох фаворитів з однаковими рейтингами. Ставленик адмінресурсу не є фаворитом. Ми пропонуємо посилити роз’яснювально-організаційну роботу з формування громадянського опору на засадах ненасилля проти свавілля влади. Така й інші форми включення самодіяльних організацій і окремих людей з громадянською позицією, без сумніву, допоможуть і діючому Президенту країни зробити правильний вибір. Вибір, гідний Великої доби України.

 
2004-10-29