RSS
20 Листопад
     
 
Новини АУБ
Критична точка пройдена і ми перебуваємо у зоні надвисокої нестабільності

Спілкувався  Любомир Шавалюк

 

Останнім часом з’являється дедалі більше ознак наростання кризи в банківській системі України. Зокрема дедалі більше банків відмовляються  повертати депозити вкладникам. Та, як не дивно,  наразі не видно, щоб відповідальний  за стабільність сектору  Національний банк якось реагував на ситуацію. Більшість банкірів із якими намагався поспілкуватися Тиждень про проблеми галузі категорично відмовлялися коментувати ситуацію під власним ім'ям, зізнаючись, що побоюються санкцій для своєї фінустанови  боку влади. Натомість погодився на відверту розмову Олександр Сугоняко, президент Асоціації українських банків (АУБ). Навесні 2012 року після гострої критики ним політики тодішнього голови НБУ Сергія Арбузов а чимало великих банків вийшли із АУБ, проте це не змусило пана Сугоняко відмовитися від критичної оцінки реальної ситуації у банківській сфері та негативного впливу на неї політики керівництва Нацбанку.

 

У.Т.: Тиждень має інформацію про те, що у щонайменше десяти банків є проблеми із поверненням вкладів населенню. З чим ми маємо справу? Ідеться про окремі проблемні фінустанови, які завжди існують, чи це прояв системної кризи?

- Хворі банки, які не можуть обслуговувати свої зобов’язання перед вкладниками - це наразі, наскільки мені відомо, «Даніель» та «Західінкомбанк». Там депозити не виплачуються навіть за наявності судового рішення (див. стор. стаття Буткевича). Експерти називають різні цифри: хто 10, хто 20 проблемних банки. На жаль, немає прозорої інформації та чіткої позиції НБУ з цього приводу. Перед нами – лише видима верхівка айсбергу. 

Проблемні банки мають виводитися з ринку. Але НБУ займає вичікувальну позицію, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) також не включається у цю роботу. Їхня бездіяльність триває увесь посткризовий період (після 2008 року). Це небезпечно, оскільки в результаті наявні проблеми не лікуються, а заганяються у хронічний стан, інтоксикують здорову частину банківської системи: адже одному із цих «нездорових» банків завтра «здоровий» може дати кредит, а той його повернути не зможе. У результаті банк, у якому справи наразі йдуть нормально, також перетвориться на проблемний. Йому своєю чергою дасть кредит хтось інший і буде запущена ланцюгова реакція.

Усі банкіри, які працюють на ринку бодай 10 років, в тому числі й співробітники НБУ, добре знають, що системно небезпечно перебування на ринку потенційних банків-банкрутів. Вони мають або пройти процедуру санації, або піти з ринку, незважаючи на те, хто за ними стоїть. З досвіду, ми знаємо, що проблеми маленьких банків часто стають великою проблемою для усієї системи, оскільки ставить під сумнів основоположний принцип її діяльності - довіру... На жаль, ми спостерігаємо з боку НБУ дефіцит системного підходу, зокрема і стосовно відновлення проблемних сегментів банківської галузі. Більше того, дії НБУ (або бездіяльність) ставали причиною мікрокризових явищ. Як приклад, згадаємо кризу ліквідності у жовтні 2011 року, коли ставки міжбанківського кредитування доходили до 40%, що змушувало банки залучати наддорогі ресурси, в умовах фактично нульової інфляції. Це призвело до накопичення дорогих пасивів, незапланованих збитків. У гонитві за міфічною курсовою стабільністю в останні роки ми фактично втратили адекватне потребам реального сектору економіки функціонування національного грошового ринку.

У.Т.: Зараз ліквідність в галузі нормальна, ставки на міжбанку низькі. Це означає, що на даний момент галузь у цілому немає проблем?  

- Сам по собі показник ліквідності ще не означає відсутність проблем. Ключовий момент –як і де ця ліквідність працює. Якщо вільні кошти банків йдуть у реальний сектор економіки за низькими процентними ставками – тоді у нас дійсно немає проблем. Але цього, на жаль, не відбувається. Сьогоднішні проценти за кредитами – це зашморг на шиї національного товаровиробника. В таких умовах ліквідність банків – це фактично євангельська притча про талан, заритий у землю.

У.Т.: Якщо загалом в галузі ситуація із ліквідністю нормальна, але низка банків має проблеми, то це свідчить, що їм не дають кредитів на міжбанку. Отже, самі банкіри знають про проблеми цих банків?

- Так, звичайно. А який сенс їм давати кредити? З іншого боку, були такі, хто про це не знав і давав кредити, про що тепер шкодує. 

У.Т.: Чому Нацбанк не реагує?

- В НБУ знають про це. Люди, які не можуть повернути свої депозити, звертаються до нього, уже навіть є судові позови до Нацбанку за те, що вони не реагують. Все це призводить до того, що вкладники у своїх листах до нашої Асоціації називають державні установи співучасниками шахрайських схем.

У.Т.: Можливо, одна з причин, чому НБУ заплющує очі на проблеми окремих банків, полягає в тому, що у зв’язку із проблемами з державними фінансами влада не хоче витрачати гроші ФГВФО на повернення депозитів?

- Ні, з Фондом ситуація дещо інша. Під час кризи 2008-го один лише на виплату депозитів збанкрутілого Укрпромбанку могли піти всі гроші ФГВФО. Як бачите, Фонд працює досі й на сьогодні акумулював близько 5 млрд грн, хоча це мізерна сума порівняно з сотнями мільярдів на депозитах української банківської системи. Щодо двох зазначених проблемних банків, ідеться про півмільярда гривень депозитів. Це не є небезпека. Значно більш загрозливою є ситуація, коли люди збираються біля НБУ щотижня і показують усій країні, до чого все це йде. Це може призвести до паніки, якої не можна допускати за жодних обставин.

Відповідно до закону, ФГВФО може отримувати кредити від НБУ на погашення необхідних сум. Масштаб виплат не спричинить серйозних інфляційних наслідків. Водночас, такий інструмент дасть можливість уникнути панічних настроїв та збереже довіру вкладників до банківської системи в цілому. З початку року, обсяг депозитів фізичних осіб зріс майже на 16 % - до 425 млрд грн. І це в умовах нульової інфляції, спаду виробництва. Довіра до банківської системи з боку суспільства має цілком реальний еквівалент – він дорівнює річному бюджету країни! Невже ця довіра не заслуговує на підтримку з боку держави на рівні 1-2 млрд грн? Натомість що ми маємо? Фактичну бездіяльність з боку чиновників.

У.Т.: Але який тоді мотив у НБУ не реагувати на ситуацію?

- Це застаріла хвороба реагувати на наслідки, а не причини. І це вади управління не тільки НБУ, але й багатьох інших інституцій. На жаль, практика державного менеджменту має досить мало прикладів вдалого превентивного реагування на кризу. Можна згадати кризу 1998 року, як приклад дійсно ефективного вирішення проблеми, знайденого і державними установами і учасниками ринку. Тоді нам, на відміну від Росії, вдалося уникнути державного дефолту та руйнації банківської системи. А от у 2008 році, НБУ не зреагував на наші попередження (АУБ попереджала про початок кризи ще у квітні 2008 року) і фактично «проспав» початок світової кризи. Кажуть, що остання глобальна криза почалась з неповернутого іпотечного кредиту в містечку Стоктон, штат Каліфорнія. Україна має не проспати свій Стоктон.

У.Т.: У нас є інформація, що хтось впливовий має мати інтерес у тих банках, які не повертають депозити?

- Справжні зміни в Україні розпочнуться, коли ми перестанемо думати категоріями «інтересів», «впливів». А для цього суспільство має стати контролером влади. Тільки тоді рішення будуть прийматися в інтересах вкладників, а не певних осіб.

У.Т.: Можливо, НБУ зумисне закриває очі на те, що частина банків скочується у прірву, щоб потім потрібні люди могли придбати їх за безцінь?

- Ця версія не проходить. Якщо ситуація в банку погіршується, то ціна на нього падає. З іншого боку, банк має зобов’язання перед клієнтами - населенням та іншими, і повинен їх виконувати. ФГВФО покриє не всі зобов’язання такого банку. І та структура, яка потім прийде в цей банк, змушена буде покривати додаткові суми зі своєї кишені. Що у гіршу ситуацію заганяється банк, тим більше потім власних коштів повинен витратити новий власник на його рекапіталізацію та оздоровлення. Та з активами там ситуація не найкраща. У нас сьогодні банківська система в такому стані, що навіть великі банки, банки із західними інвестиціями готові продатися і продаються за мінімальною ціною. Тому що вони не бачать перспективи.

У.Т.: Є інформація про можливий продаж західними фінансовими групами  своїх українських дочок. Зокрема UniСredit, начебто, готовий позбутися «Укрсоцбанку», а Raiffeisen Bank - «Авалю». У чому саме вони не бачать перспективи: в розвитку української економіки, банківського сектору, у них свої проблеми, європейські, чи може не йде робота із теперішньої владою в Україні?

- Країна начебто прагне інтеграції до ЄС, а в цей час реальні представники європейського бізнесу в Україні – йдуть з країни. Це означає, що декларації влади і реалії її економічної політики – це зовсім різні речі. 2010 року була розроблена програма економічного розвитку, де передбачалося, що до 2020-го Україна має увійти до Великої Двадцятки розвинених країн (G20). Значна кількість положень цієї програми заслуговує на підтримку. Але там йшлося про реформи, інвестиції, зростання експорту, а реальні здобутки на сьогодні – стабільний обмінний курс та низька інфляція. Але і курс, і показник інфляції – це лише інструменти для досягнення стратегічних цілей: зростання добробуту суспільства, покращення стандартів життя, розвитку економіки. У нас же, інструменти стали самоціллю, такою собі «річчю у собі». Оце суть державної економічної політики. Як результат – зупинка економічного зростання. Водночас, головна причина виходу іноземних банків з українського ринку була закладена ще у 2005 – 2008 роках, коли національний ринок капіталу був бездумно відкритий для безконтрольного доступу іноземних фінансових структур. Ми не висували ніяких умов, не визначали  пріоритетів. Свій ринок фактично віддали на відкуп іноземним банкам. А вони і не збиралися кредитувати наше літакобудування, космічну галузь, інноваційні технології. Все, що ми отримали – це валютна іпотека, споживче і автомобільне кредитування. Саме тому, ці банки сьогодні і втратили стратегічні напрямки робити в Україні. Нові пріоритети не сформульовані, старі технології відпрацьовані. Фінансовий цикл закінчився  Заробляти гроші на різниці ставок між депозитами в Європі та кредитами в Україні більше не вдається. Існуючі умови кредитування реального сектору економіки для іноземних банків явно не підходять. На щастя чи на жаль іноземні інвестори не можуть закривати очі на ті ризики, до яких ми вже звикли. Але вже сьогодні необхідно працювати, щоб завтра частка іноземних банків у структурі банківської системи України відновилась, але на нових стратегічних засадах, сформульованих в інтересах українського суспільства.  

У.Т.: Якщо європейські банки продовжать виходити із ринку, то хто може бути покупцем їх дочок в Україні?

- З точки зору економічних інтересів придбання будь-яких активів у банківській галузі України на сьогодні є стратегічною дурницею. У перспективі років на 5 немає впевненості, що, придбавши якийсь банк, ви матимете хоч якийсь зиск. Якщо Ангела Меркель говорила, що криза в Європі триватиме 10 років, то для України цей термін виявиться ще довшим.

А що ж буде з банками, які залишаються? У них один вихід - кардинально зменшувати витрати, у тому числі процентні. А в нас за останні 2 роки темп приросту процентних витрат перевищує темп приросту процентних доходів через високі відсоткові ставки за депозитами. Питання відсоткових ставок - найбільш важливе для галузі, яке слід розв’язати протягом найближчих місяців. Але для цього в НБУ повинні побачити проблему й визнати, що вона є наслідком дій Нацбанку 2011-2012 років. Це проблема не тільки НБУ, а й уряду та комерційних банків. Якщо ми її не подолаємо зараз – у наступному році будуть дуже серйозні наслідки.

Чи може банківська система вийти із цієї ситуації? Звичайно може, але за однієї умови – економіка почне працювати усе краще й краще. Адже банківська система має заходити у точки зростання економіки, кредитувати її і рости разом з нею. А в іншому випадку будуть  лише поглиблюватися проблеми.

У.Т.: Яке становище російських банків в Україні, які крім економічної місії тут, виконують ще й  політичну?

- Загалом у них такі ж самі проблеми. Правда, вони менше кредитували населення в валюті, аніж західні банки, - це посприяло їм легше пережити кризу. З іншого боку, вони є переважно державні, тож мають відповідне підживлення через російські материнські структури. Однак, справді, окрім економічної місії, вони виконують в Україні ще політичну. А маючи політичну місію, вони вже не особливо не переймаються витратами і за рахунок нафтодоларів можуть реалізовувати будь-яку стратегію. Російські банки можуть свідомо іти на збитки, чого не можуть собі дозволити європейські, які прийшли сюди за прибутком, а не займатися політикою. Однак, залежність від політичних рішень робить їх економічну стратегію непередбачуваною.

У.Т.: Чи можна говорити про те, що НБУ зможе контролювати ситуацію у перспективі 1-2 років?

- Є графік експоненти, його перша і друга частина. Перша частина це коли по осі абсцис ми робимо суттєві зрушення, а по осі ординат зрушення незначне. Потім проходить критична точка - і тоді незначне зрушення по осі абсцис призводить до величезного зрушення по осі ординат. Коли проходить ця критична точка, тоді уже ніхто управляти не зможе, тобто будь-яке маленьке негативне зрушення у тому чи іншому місці може призвести до наслідків, які дуже важко передбачити.

У.Т.: Наскільки близько банківська система  підійшла до критичної точки, коли керувати ситуацією  уже ніхто не зможе?

- З моєї точи зору ми вже працюємо у зоні цієї критичної точки. Які ознаки? Перш за все це зміни диференціалу, похідної. В бюджеті коштів немає. Соціальні виплати (пенсії, зарплати бюджетникам, виплати з безробіття) затримуються. Прем’єр звинувачує місцеву владу у відсутності коштів та заявляє, що банки кредитують проїдання. Водночас заборгованість уряду по ОВДП перед банками з 2008 року зросла в 5,2 рази,  а перед НБУ – в 15 разів, натомість кредитна заборгованість всієї економіки перед банками зросла лише на 9%. Тобто замість того, щоб кредитувати економіку, банки змушені кредитувати урядові видатки. Лунають заяви про те, що до нового року має бути зниження відсоткових кредитних ставок до 14%, але як це можливо забезпечити за нинішніх високих депозитних ставок? Тому я вважаю, що ми дуже близько підійшли до критичної точки і знаходимося у зоні надвисокої нестабільності.

У.Т.: Якщо валютний курс - мета, а не засіб для нинішньої влади, то чи вистачить ресурсу, щоб втримати курс гривні принаймні до виборів?

- За попередньої кризи курс долара щодо гривні зріс на 60%. Якщо проводити паралелі між скороченням резервів тоді і тепер, то, за нашими розрахунками, глибина просідання курсу може бути на рівні до 30%. Тобто курс потенційно міг би  опуститися до 10,5 грн/$. Торговельне сальдо досі від’ємне, і покривається у платіжному балансі країни за рахунок зовнішніх запозичень. При цьому, за даними 2013 року, апетити імпортерів не зменшилися, хоч імпорт гальмується швидше, ніж експорт. Отже, загроза різкої девальвації зберігається. Але за рахунок вилучення з економіки майже 100 млрд грн (під час продажу валюти на валютному ринку), економічне зростання зупинилося. Сьогодні ми маємо падіння ВВП, але курс стабільний. Щоб далі тримати його, що потрібно зробити? Продовжувати політику вилучення з обігу гривневих ресурсів. Але при цьому, втрачається купівельна спроможність не тільки на іноземну валюту, але й на товари і послуги (що вже відбувається; див. стор. 6 – Ред.), а отже економіка стагнуватиме. В бюджеті уже зараз проблеми із грошима, але за такої політики проблеми тільки поглиблюватиметься.

 У.Т.: Тобто НБУ з усіх сил намагатиметься утримувати курс, але може і не втримати його навіть до 2015 року?

- Якщо питання курсової стабільності довести до крайностей, то курс можна спробувати тримати і до повного вимирання… Але чи потрібна суспільству курсова стабільність такою ціною? 

 
НОВИНИ