RSS
24 Листопад
     
 
Архів
Моніторинг ЗМІ: “Невеликі банки мають право на існування”

e-mail  Юрій СКОЛОТЯНИЙ

 http://www.zn.kiev.ua/ie/show/604/53831/   

Ще торік восени Національний банк України вніс зміни до положення «Про порядок видачі банкам ліцензій, письмових дозволів і ліцензій на виконання окремих операцій» (постанова №373 від 28.10.2005 р.). Цим нормативним документом було значно підвищено вимоги до регулятивного капіталу банків для одержання дозволів на здійснення валютних і інвестиційних операцій, а також операцій із довірчого управління.

Більшість діючих банків уже мають вищезгаданий дозвіл і надають своїм клієнтам відповідний комплекс послуг, зокрема із міжнародних розрахунків. Але щоб зберегти цей дозвіл, потрібно наростити свій капітал до кінця ц.р. до визначеного Нацбанком рівня — із 3—5 до 5,5—20 млн. євро.

Під пресом нової нормативки опинилися від 70 до 90 вітчизняних банківських установ, які належать до четвертої групи класифікації НБУ за розміром активів, у якій на сьогодні значаться 109 фінансово-кредитних установ.

Через що катавасія

Спочатку постанова №373 не викликала особливої реакції з боку банківської громадськості. Принаймні публічно. З відкритим листом із цього питання Асоціація українських банків (АУБ) звернулася до глави Нацбанку Володимира Стельмаха тільки по завершенні парламентських виборів — на початку квітня ц.р.

У принципі, більшість виставлених постановою «порогів» для регіональних і міжрегіональних банків (5,5 і 8 млн. євро) практично збігаються з давно і добре знайомими банкірам вимогами ухваленої ще 2001 року постанови №368 («Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні»). Відповідно до цього нормативного документа українські банки мали збільшувати свій капітал на 0,5 млн. євро на рік (міжрегіональні — 2005 і 2006 років на 1 млн. євро) і до кінця ц.р. регулятивний капітал банків має становити:

— для регіональних банків (працюючих на території однієї області) — не менш як 5 млн. євро;

— для міжрегіональних банків — не менш як 8 млн. євро.

Але, по-перше, привертає увагу той факт, що вимоги 373-ї постанови для регіональних банків чомусь виявилися на 500 тис. євро вищими, ніж 368-ї.

По-друге, за кількома пунктами — одержання дозволу на ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті; коррахунків нерезидентів у гривні; операції з банківськими металами на внутрішньому ринку, відкриття коррахунків у банках-нерезидентах в іноземній валюті і здійснення за ним операцій, довірче управління коштами юр- і фізосіб — тепер установлено мінімальний «поріг» у 8 млн. євро регулятивного капіталу.

Вхідний квиток для одержання дозволів на операції з валютою та банківськими металами на зовнішніх ринках виявився ще вищим — 10 млн. євро, для здійснення прямих інвестицій — 20 млн. євро регулятивного капіталу. Певне, НБУ вважає, що банки, які мають статус регіональних, не мають права займатися вищезазначеними операціями. Наскільки для банків є болючою втрата цих дозволів, годі й казати. Адже йдеться про їхні конкурентні позиції в економіці, зовнішньоторговельний оборот якої порівнянний із нею самою.

За даними АУБ, за станом на 1 лютого 2006 року дві третини українських банків не мали капіталу, необхідного для одержання дозволу на інвестиційну діяльність, близько половини — для підтвердження дозволу на здійснення валютних операцій на міжнародних ринках. У 40% банків немає капіталу, щоб підтвердити своє право на проведення розрахунків за коррахунками в іноземних банках.

В АУБ підрахували, що для виконання вимог 373-ї постанови значній кількості банків необхідно ц.р. наростити сумарний капітал в обсязі 20—40 млн. грн., що становить 30—70% від їхнього фактичного капіталу за станом на початок 2006 року.

Водночас банкіри нагадують, що останні чотири роки досить сумлінно виконували вимоги згадуваної вище 368-ї постанови, якою було встановлено теж досить жорсткий, та все ж здійсненний графік нарощування банківського капіталу. І якщо 2000-го серед банків, які подають свою звітність до АУБ, було 50 фінансових установ із регулятивним капіталом менш як 5 млн. євро, то до кінця 2005-го таких залишилося тільки чотири.

Зараз же, за нинішнього стану економіки та рівня прибутковості в банківській системі, здійснити такий приріст капіталу протягом одного року неможливо з об’єктивних причин. Та й економічної доцільності для банків у цьому немає.

Адекватність (достатність) нинішнього регулятивного капіталу — основного показника надійності — для банків четвертої групи втричі перевищує встановлені НБУ мінімальні нормативні вимоги (10%).

«На думку акціонерів банків, — говориться в листі АУБ, — вимоги постанови №373 не відповідають принципам ринкової економіки, порушують право власників самостійно визначати стратегію розвитку банку, рівень прийнятних ризиків, обсяги присутності на ринку і необхідний для цього розмір капіталу».

Заслуговує на увагу і ще одна цитата з листа асоціації: «Постановою порушуються конституційні норми, відповідно до яких держава забезпечує захист конкуренції в підприємницькій діяльності... Вимоги, передбачені постановою №373, руйнують добросовісну конкуренцію на банківському ринку, бюрократично обмежують діяльність невеликих регіональних банків і провокують штучний перерозподіл їхніх клієнтів на користь банків із великим капіталом».

Проміжний фініш

У ході проведеного 15 травня ц.р. в Асоціації українських банків круглого столу за участі банкірського бомонду та журналістів «ДТ» цю проблему було порушено лише мимохіть. Дискусії з інших, традиційно актуальніших в очах журналістів питань виявилися дуже темпераментними і тривалими, тож нормально обговорити проблеми невеликих банків часу практично не залишилося. Тому глава НБУ Володимир Стельмах пообіцяв, що готовий прийняти і вислухати банкірів із цього приводу окремо. До його честі, вже через два тижні обіцянку було виконано.

31 травня перші особи Нацбанку зустрілися з керівництвом АУБ і представниками 52 комерційних банків із усіх регіонів України.

На жаль, ця нарада була закритою для преси. Тому інформація, котра з’явилася в ЗМІ, виявилася досить уривчастою і суперечливою. Та й учасники зустрічі з боку як НБУ, так і АУБ коментують результати консультацій досить неохоче. Підбиваючи підсумки наради, АУБ у своєму прес-релізі зазначила лише, що дискусія була «живою й конструктивною» і що запропоновані АУБ «конкретні шляхи розв’язання існуючих проблем нарощування капіталу банками четвертої групи були взяті до уваги керівництвом НБУ».

Однак «узяти до уваги» зовсім не означає «цілком погодитися». Що і підтвердили, прозвучавши після зустрічі, заяви першого заступника голови НБУ. Нагадаємо, що в коментарі для «ДТ» А.Шаповалов повідомив, що за підсумками зустрічі керівництво НБУ пообіцяло повернутися до цього документа (постанова №373. — Ю.С.) для його доробки. Зокрема, йшлося про уніфікацію вимог до капіталу банків, визначених у різних нормативних актах, синхронізацію їх за часом. Однак знижувати вимоги до мінімального статутного капіталу банків, необхідні для здійснення ними діяльності на території всієї України, регулятор не збирався. «Виконання вимог із нарощування капіталу до 5 млн. євро буде обов’язковим для банків, які бажають працювати в усій Україні чи, наприклад, відкривати коррахунки за кордоном, інакше нехай такі банки залишаються регіональними і працюють через уповноважені банки», — заявив пан Шаповалов.

П’ять мільйонів євро — мінімальний критерій достатності капіталу для початку банківської діяльності, прийнятий у країнах Євросоюзу. І росіяни, наприклад, із 1 січня 2007 року теж законодавчо закріпили у себе саме такий мінімум статутного капіталу при реєстрації нових банків. Діючі ж банки, власні кошти (капітал) яких виявляться меншими за 5 млн. євро (а таких на кінець минулого року в РФ налічувалося близько 650, тобто більше половини), зможуть продовжувати нормальну роботу, навіть створювати дочірні організації, філії та представництва на території іноземних держав. Єдина умова — їхній капітал не повинен опускатися нижче від рівня, досягнутого на 1 січня 2007 року.

Наш регулятор, як бачимо, виставляє своїм підопічним значно жорсткіші вимоги. Водночас вимоги до капіталу небанківських фінансових установ для отримання генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій значно нижчі — від 200 тис. до 1 млн. євро.

Точки зору, стереотипи та помилки

Язик не повернеться звинуватити главу НБУ Володимира Стельмаха в непослідовності чи, крий Боже, підіграванні інтересам якихось окремих груп впливу. Про необхідність динамічнішого укрупнення та концентрації банківського капіталу Володимир Семенович говорив давно і постійно. І не менш наполегливо вже не перший рік веде боротьбу за нарощування капіталізації своїх підопічних. Економіці справді, як повітря, потрібні дешеві, довгі й великі кредити. Адже ситуацію, коли менше двох десятків банків мають капітал, достатній для видачі одному позичальнику кредиту в розмірі понад 10 млн. євро, не можна назвати нормальною. Складно змиритися і зі станом справ, за якого підприємницькі кредити терміном на один рік уже вважають довгостроковими, при цьому їхній обсяг у валютному еквіваленті ледь перевищує 13 млрд. дол., а відсоткові ставки в національній валюті за ними уперто не опускаються нижче за 15% річних.

Одну з головних причин цього В.Стельмах вбачає в занадто високій витратності вітчизняної банківської системи, що не дає змоги нарощувати капітали і довгі ресурси. Найбільш витратні для суспільства, на його думку, невеликі й середні банки, оскільки у них процентна маржа — найвища. Іншою ключовою проблемою глава Нацбанку називає розпорошеність капіталу, а отже, і банківських ресурсів, вважаючи, що 165 — це завелика для України кількість банків. Крім того, Володимир Семенович звинувачує дрібні банки та їхніх власників у кептивності, непрозорості структури власності, а також небажанні або нарощувати капітал своїх дітищ, або об’єднуватися з іншими банками.

Виходить, що регулятору набридло переконувати на словах, і він вирішив розрубати цей гордіїв вузол одним махом — різко піднявши кваліфікаційні вимоги з капіталізації, котрі банкам доведеться подужати, щоб залишатися конкурентоспроможними.

Наскільки справедливими є всі ці претензії і чи правильні методи обрав регулятор для розв’язання, загалом, справді актуальних загальнодержавних проблем?

«ДТ» спробувало поглянути на цю проблему з протилежного боку, «пред’явивши» претензії регулятора самим «обвинуваченим». Ми звернулися до кількох найбільш шанованих серед колег голів правлінь банків четвертої групи. У розмовах із банкірами коли не розвіялися, то, як мінімум, серйозно похитнулися багато стереотипів, що укоренилися в суспільній свідомості стосовно невеликих банків. І головне, оголилися чутливість і значущість цієї проблеми не тільки для банківської системи, а й для всієї економіки.

Основні стереотипи щодо цих банків: вони нібито найменш прозорі, кептивні фінансові установи, котрі обслуговують винятково інтереси своїх власників на шкоду іншим клієнтам; від таких банків ледь не більше шкоди, ніж користі економіці. Вони, мовляв, здебільшого не тільки найменш надійні, становлячи найбільшу загрозу для вкладників, а й ставки завищують, і капітали відмивають-вимивають, і податки «оптимізують», і незаконною конвертацією валюти не гидують і т.д. і т.ін.

Справді, вітчизняна банківська система далека від досконалості (як, утім, і будь-яка інша у світі). Подібно до будь-якої іншої сфери, тут існують свої «ізгої». Вони — породження нашого далекого від досконалості суспільства і його законодавства. Та й чи може бути ідеальною лише одна зі сфер загалом дуже не ідеальної економіки?

Однак дуже несправедливо всі невеликі банки рівняти під одну мірку.

Прикро, але з подачі самого регулятора, та й, ніде правди діти, багатьох керівників найбільших банків до їхніх «менш поважних» колег, які «плутаються під ногами», приклеїлися найчастіше зовсім не заслужені ярлики. Адже насправді переважна їхня більшість — це професіонали, які прошли і Крим, і Рим становлення вітчизняної банківської системи, тож вони гідні не меншої поваги, ніж багато голів правлінь великих і найбільших фінустанов. І коли керовані ними банки зуміли пережити всі смутні часи новітньої української історії, то з якого це доброго дива більшість із них мають «загнутися» в майбутньому?

Коли вже на те пішло, то перелічені вище «грішки» водяться (або водилися) за більшими банками анітрохи не в меншому ступені, оскільки характерні для всієї вітчизняної банківської системи. Хто з вітчизняних банкірів може зі щирим серцем заприсягтися в безгрішності?

«Некишенькових» навіть серед великих і найбільших банків — раз, два і край. Питання лише в розмірах цієї самої «кишені».

Що стосується надійності, то тут теж можна посперечатися. Будь-який хоч трохи досвідчений менеджер підтвердить: що більша структура і що динамічніше вона зростає, то складнішими є її технологічні й управлінські зв’язки. А отже, ризики — неминуче вище.

Багато відносно якісних показників діяльності малих банків загалом по групі кращі, ніж у великих і найбільших. Тому ступінь суспільної небезпеки малих банків навіть менший, ніж великих. Коли вже на те пішло, то чому ми забуваємо сумні приклади банків «Інко», «Україна», «Відродження», Градобанк, Лісбанк, кожен із яких свого часу входив до п’ятірки найбільших в Україні?

«Виновата ли я?»

Високі ставки за кредитами банкірам теж навряд чи можна ставити в провину. У конкурентному середовищі кожен суб’єкт підприємництва хоче і намагається заробити максимум, а вартість послуг визначається винятково попитом на них. Не заробиш ти — заробить хтось інший. І фінансові послуги тут зовсім не виняток. Особливо коли економіка через відсутність багатьох найважливіших елементів інфраструктури фінансового ринку відчуває гострий дефіцит грошових ресурсів.

Якщо малі банки можуть їх продавати дорожче, ніж їхні більші конкуренти, отже, на їхні послуги існує відповідний попит, і вони мають якусь конкурентну перевагу. Наприклад, більшу гнучкість кредитних процедур, індивідуальний підхід до клієнта й оперативність при оформленні позики. Кожному підприємцю добре відомо, наскільки важливою є швидкість розгляду заявки, коли необхідно терміново поповнити оборотні кошти.

Крім того, судити про вартість послуг за одним лише номінальним рівнем встановлюваних банками відсоткових ставок не можна. Адже, надаючи позику, багато великих банків найчастіше попутно стягують усілякі як разові, так і регулярні комісійні. У результаті навіть за нижчого номінального відсотка реальна вартість їхніх позичок виявляється навіть вищою, ніж у дрібніших конкурентів.

До нерідко озвучуваних скарг великих банкірів, що, мовляв, їхні малі конкуренти завищують вартість ресурсів (як депозитних, так і кредитних) в економіці, теж навряд чи можна ставитися серйозно. Питома вага активів усіх 109 банків четвертої групи в показнику всієї банківської системи становить усього близько 12%, зобов’язань — трохи перевищує 10%. То чи можна казати про те, що 1/10 ринку замовляє музику для інших 9/10, формуючи ціну грошей в економіці?

Водночас практично всі показники малих банків зростають приблизно урівень із їхніми аналогами у більших конкурентів. І депозитний, і кредитний портфель, і капітал банків усієї четвертої групи нарощуються темпами не гіршими, ніж у їхніх більших конкурентів. Норматив адекватності регулятивного капіталу малих банків становить 30,1%, більш ніж удвічі перевищуючи середній показник банківської системи (14,6%) і втричі — встановлений НБУ мінімум (10%).

Тому власникам малих банків нема сенсу (а може, й немає можливості) вилучати з обороту, заморожувати в статутному фонді свого банку додаткові живі мільйони. З одного боку, для забезпечення необхідного зростання активних операцій цього начебто й так досить. З іншого — банківський сектор не може похвалитися занадто високою дохідністю порівняно з багатьма іншими сферами бізнесу в нашій країні. А для будь-якого бізнесу ефективність усе ж таки важливіша за масштаби. І саме за якісними, а не валовими показниками передусім слід було б стежити регулятору банківського ринку. А підвищувати ефективність банківського нагляду шляхом зменшення кількості тих, за ким «наглядають», — це не вихід, це глухий кут.

Для порівняння: у найбільших банків норматив адекватності капіталу практично вичерпав запас міцності і становить усього 11,9%. Тож недокапіталізованими вірніше було б назвати саме лідерів банківського ринку. Ось кому необхідно нарощувати капітал, не забуваючи про збалансованість свого кредитного портфеля. А держава зобов’язана забезпечити для цього всі необхідні умови — удосконалюючи законодавчу базу та ринкові інструменти, поліпшуючи інвестиційний клімат і допомагаючи фінансовими ресурсами (через Банк розвитку, наприклад, чи Державну іпотечну установу), оскільки з приходом іноземного капіталу саме ці банки зберігають шанс залишитися значущими гравцями на банківському ринку, фінансуючи великі та довгострокові, тобто важливі для держави проекти.

Тут привертає увагу та обставина, що проблему насичення економіки дешевими та довгими кредитними ресурсами не вдасться розв’язати за рахунок концентрації капіталу малих банків. Оскільки їхній власний капітал сумарно становить усього 1,3 млрд. дол. Водночас, змусивши піти з ринку багатьох гравців, регулятор, навіть коли йому вдасться контролювати цей процес, може, навпаки, спровокувати відплив капіталу з банківського ринку. Тобто домогтися зворотного ефекту.

Як показує досвід розвинених держав, за активної консолідації фінансового сектора та зміцнення позицій великих банків не менш успішно можуть розвиватися й невеликі банки. Ставлячи перед собою інші завдання на ринку, вони не становлять загрози для системних універсальних банків. Їхні бізнес-плани не передбачають масштабних завдань типу «зайняти до такого-то терміну таку от частку ринку таких от банківських послуг». Наразі на швидко зростаючому ринку досить місця для всіх, головна їхня мета — знайти і зайняти оптимальну нішу на ньому, визначившись із власною спеціалізацією, будь то обслуговування споживачів, малих підприємців чи VIP-клієнтів, споживче чи іпотечне кредитування. І що більше таких ніш буде зайнято, то ширшим стане спектр банківських послуг, дешевшими продукти й нижчими ставки. А отже, виграють їхні споживачі й економіка загалом.

Скільки буде якраз?

Оптимальна кількість банків — узагалі окрема розмова. Чи існує хоч одне дослідження, що заслуговує довіри, автори якого аргументовано доводять, скільки в нашій чи будь-якій іншій країні має бути банків? Відповідь — ні! Тому будь-яка думка з цього приводу за визначенням буде суб’єктивною.

Посилатися на досвід сусідів чи розвинених держав теж важко. Приміром, кількість банків в Україні (165) приблизно втричі більша, ніж у Польщі чи Казахстані, уп’ятеро — ніж у Чехії й Угорщині, удев’ятеро — ніж у Словаччині та Словенії. Водночас кількість банків в Україні в розрахунку на 1 млн. жителів (3,5) перебуває на рівні Чехії, Словаччини, Угорщини та Казахстану (оскільки кількість населення у цих країнах у 3—10 разів менша).

Україна має у 2,5 разу менше банків на 1 млн. населення порівняно з Росією (8,6), але майже в стільки ж разів більше, ніж у Польщі (1,5). Однак у Польщі, наприклад, окрім 57 великих універсальних комерційних банків, існує ще близько 600 малих кооперативних банків. У нас же з понад 600 зареєстрованих кредитних спілок активно працюють максимум 40—50.

Та й хто сказав, що наші найближчі сусіди — це ідеальний приклад для наслідування? Якщо порівнювати кількість українських банків із їхніми аналогами в Сполучених Штатах чи Західній Європі, то виявиться, що в США діють більш як 10 тис. комерційних банків (36 банків на 1 млн. чол.). У п’ятнадцяти країнах — «старих» членах ЄС — 8,4 тис. (16 банків на 1 млн. чол.).

Втім, спроби усереднювати, диференціювати й інтегрувати всі ці показники навряд чи допоможуть визначити оптимальну кількість банків. Адже окрім різних географічних і соціальних особливостей, у кожної з країн — своя структура економіки. А отже, і структури банківських систем будуть різними, оскільки багато в чому залежать від способів фінансування, які сформувалися історично, національної економіки, структури заощаджень (залежать від демографічної ситуації), способів нагромадження, обсягу та розподілу доданої вартості, стану зовнішньоторговельного і платіжного балансу.

На кожному етапі розвитку країна може мати потребу в різній кількості банків. І якщо вже ми будуємо в Україні ринкову економіку, то, напевно, ринок, а не чиновники, має визначати, скільки країні потрібно таких фінустанов.

До речі, в цьому питанні наш регулятор банківського ринку не дуже послідовний. 1995 року в Україні налічувалося 230 банківських установ. 2000-го кількість діючих банків знизилася до 152. Але відтоді вона поступово зростає, оскільки на зміну ліквідованим банкам Нацбанк щороку реєструє від п’яти до семи банківських установ. Причому більшість із них поповнюють саме четверту групу.

Цього року регулятор уже зареєстрував ще п’ять банків. Вимоги до статутного капіталу нового зареєстрованого банку законодавчо не підвищувалися з моменту ухвалення 2001-го Закону «Про банки та банківську діяльність», хоча 368-му постанову було прийнято практично одночасно з ним.

Та все ж сам факт появи нових банків свідчить про те, що вільного місця на ринку поки достатньо навіть для новачків. То чи вправі регулятор силою витісняти з ринку ті банки, які досить успішно працювали на ньому півтора десятка років?

  http://www.zn.kiev.ua/ie/show/604/53831/ 

 

Пошук
НОВИНИ