Блог Роберта Пестона, редактора з бізнесових питань БІ-БІ-СІ.

5 березня 2011 р.

Інтерв’ю Мервіна Кінґа газеті The Telegraph показує, що інтелектуальний і емоційний розрив між Головою Банку Англії та великими банками країни має зараз майже неймовірні розміри.

Його бачення того, що ці банки роблять і як це треба робити, недосяжно далеке від власного бачення банків.

Особливо він засуджує банки там, де порівнює банки з виробниками.

Багато виробничих компаній, каже Кінґ, "сильно піклуються про свою робочу силу, клієнтів і, головне, гордяться своєю продукцією". А як щодо банків? "Немає того відчуття більш довготривалих взаємин. Вони по-іншому ставляться до клієнтів. Малі і середні компанії дійсно звертають увагу на це: вони по-родинному ставляться до людей [клієнтів], яких вони знають,"- каже він.

Фінансова галузь, стверджує він, отруєна ідеєю, що це "абсолютно прийнятно за сприятливої нагоди робити гроші на довірливих або нічого не підозрюючих клієнтах, особливо інституційних". І він протиставляє цьому підхід пристойного бізнесу, який "має ясне бачення того, хто є його клієнти, і керується людьми, які не вважають, що їм треба просто максимізувати прибутки наступного тижня".

Він також повертається до теми інвестиційних банків, трактуючи їх як гравців у казино та нарікаючи, що протягом останніх 25 років банки дедалі більше "спекулювали грошима інших людей", а "правила гри дозволяли розраховувати на те, що тебе візьмуть на поруки (врятують) у разі невдачі".

У шаленому субсидованому платниками податків казино уся довіра між гравцями випарувалася: "Фінансовій галузі не подобається слово «казино», але насправді були створені [фінансові] інструменти, якими торгували лише в межах фінансової спільноти. Це була гра з нульовою сумою. Ніхто не знав, хто були переможці, коли настала криза. Кожний ставав підозрюваним. Відповідно, ніхто не надав ліквідності будь-якій з цих установ".

Так чи інакше, я писав дуже багато разів про те, як він і його колеги у Банку Англії пристрасно вірять у те, що гарантія великим банкам, що вони завжди будуть взяті на поруки (врятовані) за рахунок платників податків, повинна бути ліквідована – як необхідна, але недостатня умова для того, щоб зробити фінансову систему міцною, стабільною і суспільно корисною.

Кінґ розраховує на Банківську Комісію для висунення пропозицій щодо необхідних реформ (дивіться мої більш ранні пости стосовно того, що він і Комісія мають на увазі), а потім на Канцлера Казначейства (міністра фінансів), щоб той проявив рішучість для впровадження таких реформ, попри неминучий спротив банків, які казатимуть у відповідь, що це може наразити на небезпеку видатну британську [фінансову] галузь.

Але для мене важливе значення його коментарів у цьому випадку полягає в дещо іншому.

Стале відновлення економіки у Великобританії вимагає, щоб банки повернули собі деяке відчуття впевненості щодо того, ким вони є і що вони роблять. Банки можуть доводити, що цьому наміру не допомагають, коли їх паплюжить найголовніша особа банківського світу.

Містер Кінґ – це не лише особа, яка (більше, ніж будь-хто інший з огляду на повноваження Комітету з монетарної політики встановлювати процентні ставки) визначатиме чи перевантажені позиками клієнти банків будуть в змозі сплачувати свої борги у найближчі непевні місяці.

Окрім того, він незабаром матиме найбільший вплив на те, чи накачуватимуться нові небезпечні «бульбашки», а також на моніторинг ризиків, узятих на себе окремими банками, адже уряд вирішив передати Банку Англії те, що відоме як макро-пруденційне та мікро-пруденційне регулювання.

Згідно з недавнім документом Казначейства (міністерства фінансів) щодо регуляторної реформи Голова Банку Англії очолить новий Комітет з фінансової політики, який оцінюватиме чи банки в цілому поводять себе у небезпечний спосіб, а також новий Орган з пруденційного регулювання, який контролюватиме чи окремі банки беруть на себе надмірні ризики.

Він [Мервін Кінґ], поза всякою конкуренцією, стане найголовнішою особою в житті наших банків. Тому є суттєвим, що він, схоже, має так мало поваги до них.

Ті, хто керують банками, йдуть далі і припускають, що він не розуміє, що вони роблять. Деякі речі, які члени правління банків сказали мені про Кінґа є просто «не для друку» (нецензурними).

Очевидно, що надто дружні стосунки між особою, яка має наглядати за порядком у банках, та самими банками не були б здоровими, так само як між професором і студентами, або між керівником і підлеглими.

Багато хто вважає, що один з найбільших недоліків регуляторної системи, яка нині відкидається, є те, що колишній регулятор фінансових послуг упродовж кількох років перед Великою Кризою 2008 р. ставився занадто шанобливо до великих банків та їх правлінь.

Але чи буде це оптимальним мати такий ступінь холоду і недовіри між паном Кінґом і банками, у жодному разі не є очевидним.